Стонадцять халеп Остапа Квіточки - Олександр Степанович Дерманський

— Бублика впіймали. Дяка Остапові Валерійовичу! Ото вже золотий хлопець, Парасино Павлівно, якби не він... То ось, що я вас хотів попросити: біжіть до Геннадія Івановича. Він же ще й досі в мішку сидить.

— Матінко! — аж присіла завучка. — Що це на нього найшло?

— На кого?

— Та на Геннадія Івановича. Навіщо він заліз у мішок?

— До чого тут Геннадій Іванович? Я ж не про нього кажу, — замотав головою директор.

— А про кого? Невже про Остапа Валерійовича? А його яка муха вкусила?

— Ніхто його не кусав, — знову заперечив Павло Панасович. — У мішку сидить Бублик, розумієте?

— Бублик? Тю на мене!

— Та не тюкайте, а біжіть і перекажіть Геннадію Івановичу. Перекажіть, нехай випустить Бублика. Бо ще чого доброго. Чого доброго задихнеться там.

Парасина Павлівна рушила виконувати доручення керівництва, а саме керівництво рушило зустрічати головного на всю область шкільного інспектора.

Дорогою директор зустрів Остапа, що йшов біч-о-біч з незнайомим чоловіком і щось жваво йому розповідав.

— Доброго дня, Павле Панасовичу! — звіддалік привітався молодий учитель. — А я тут нашому гостю саме розповідаю про вас та про вашу любов до всього живого. — Познайомтеся: це Василь Васильович — з облвно. А це наш шановний Павло Панасович, — звернувся він до інспектора.

— Слухайте, — перевіряльник енергійно простягнув директорові правицю, — а проворні тут у вас хлопці працюють. Я щойно поріг школи переступив, а Остап Валерійович мені вже скільки цікавого розповів... І де ви таких орлів берете?!

— Самі прилітають, — вдоволено відповів директор, трясучи інспекторові руку.

— А скажіть, — допитувався інспектор, — чи таки є у вас той живий куточок? Бо я так люблю тварин, щоб ви знали! А особливо мене цікавить байбак.

— Все є, все є, — аж світився радістю Павло Панасович. — І байбак є, аякже.

— Щоб ви знали, — зрадів і Василь Васильович, — я ж біолог сам. То я по байбаках кандидатську дисертацію колись захищав. Кумедні тваринки, їй-богу! О, а як тут моя гвардія — Петро Бредович і Анжела Джолівна?

— Та нічого. Все в порядку в них, — кинув директор, — кумедні тваринки, їй-богу. Ой... вибачте. Я хотів сказати: чудові люди. А он і вони йдуть.

До співрозмовників поспішали двоє інспекторів. Анжела Джолівна тримала в руках свою незмінну сумочку з нотатником, а Петро Бредович був без нічого, зате правицею на ходу прикривав свою лисину.

Інспектори звітують

— Прошу, прошу, проходьте, — гостинно зазивав інспекторів до свого кабінету Павло Панасович. А Остапові він прошепотів на вухо: — І ви заходьте, мені буде спокійніше. Все ж не сам-на-сам з ними залишуся.

Тож Остап також зайшов услід за перевіряльниками.

— Прошу сідати, — припрошував директор. — У ногах нема. Я маю на увазі правду. Правди в ногах немає, тож сідайте.

Гості заходилися вмощуватися на стільцях. І Остап разом з ними. Але ж не був би він Остапом Квіточкою, якби й тут не зазнав халепи. Обшивка стільців у директорському кабінеті була зеленою. Кактуси, як відомо, теж зелені. Не дивно, що Остап не помітив на сидінні колючу рослину, яку Павло Панасович забувся прибрати.

— Ой, мамочко! — заверещав юнак і ледь не луснувся маківкою об стелю — так високо він підскочив.

— Бачу, в вашій школі не тільки живий, а ще й зелений куточок є, — зрадів головний інспектор, коли всі побачили в Остапових руках кактус.

— Ага, є, — трохи розгубився Павло Панасович. — Вибачте, це я зранку хотів пересадити. Перепрошую, Остапе Валерійовичу. Сідайте вже, не стійте.

Остап подякував, але залишився стояти.

— То як доїхали, Василю Васильовичу? — вирішив згладити ситуацію директор.

— Та нічого. Я ж на службовій машині. Давайте краще перейдемо до справи. Я, звісно, вже дещо побачив у вашій школі, про дещо довідався, але дуже хочеться почути думку моїх колег. Вони, сподіваюся, плідно попрацювали тут цих кілька днів і мають що сказати.

— А що тут казати, — відчеканив Петро Бредович, — закривати треба школу, Василю Васильовичу, не буде з неї толку. Суцільні порушення та недоліки.

Павло Панасович засовався на стільці, наче це не Остап, а він хвилину тому з усього маху всівся на кактус.

— Невже все так погано? — з досадою вимовив головний інспектор. — А на перший погляд і не скажеш.

— Хибне враження, — запевнив начальника Петро Бредович. — Вам просто замилили очі. Але проти фактів нічого не вдієш. А вони невтішні.

— Гаразд, гаразд, — чомусь захвилювався Василь Васильович, — давайте вже ті факти. Тільки приберіть нарешті руку з голови! Чого ви за неї тримаєтесь?

— Та пусте, — знітився й почервонів Петро Бредович, — не відволікаймось на дрібниці. Нехай краще Анжела Джолівна ознайомить вас із нашими спостереженнями та зауваженнями.

Насправді на інспекторовій голові були ніякі не дрібниці. Після третього сеансу відновлення волосся, який відбувся минулої ночі, його лисина перетворилася з червоної на криваву. Будь-яка невтаємничена людина, побачивши інспекторову голову, подумала б, що Петро Бредович дивом вижив у якійсь катастрофі. Або що він їхав на мотоциклі без шолома, а в мотоциклі відмовили гальма і Петрові Бредовичу довелося гальмувати лисиною об асфальт. Або, може, що він брав участь у підкоренні найвищої вершини світу, але зірвався з самого верху. Голова пекла нестерпно, тому інспектор був сьогодні особливо сердитий.

— Що ж, — схвально кивнув Василь Васильович, — Анжело Джолівно, кажіть нам, що там у вас записано. Про які порушення йдеться?

— Авжеж, — кивнула Анжела Джолівна. — Слухайте. Ось, що ми вважаємо за недоліки: по-перше, в школі мало дітей, по-друге, мало вчителів, особливо молодих, по-третє, трапляються навіть злочини...

— Дозвольте не погодитись! — обірвав її директор школи. — Дозвольте з вами. Посперечатись, я маю на увазі. Дітей у нас справді малувато, але ж вони є. І їх треба вчити. Це по-перше. По-друге, молоді вчителі є, та ще й які! Василю Васильовичу, ви ж самі вже трохи познайомилися з нашим Остапом Валерійовичем. Такого вчителя, скажу вам, ще пошукати...

— Добре-добре, тут я з вами згоден, — кивнув головний інспектор. — Не хвилюйтеся. Анжело Джолівно, от ви зараз вказали