Стонадцять халеп Остапа Квіточки - Олександр Степанович Дерманський
— Можемо! — не витерпів Петро Бредович. В пориві інспекторського азарту він навіть зірвався зі свого стільця й підскочив до Василя Васильовича. — Ми мусимо зачинити цю підступну школу! Якби ви знали, як тут цілих два дні збиткувалися з інспекторів, тобто з нас! Мене двічі підсікали шваброю! Мене обливали з відра! Мені вимикали світло!..
— Ви боїтеся темряви? — звів брови Василь Васильович.
— Та ні, але все це було ретельно сплановано!..
— Даруйте, проте ви сильно перебільшуєте, — заперечив Павло Панасович. — Я згоден: були деякі упущення з нашого боку, але навмисне ми проти вас нічого не мали.
— І мені здається, — подав голос Остап, — що Петро Бредович дещо стомився, тому трохи плутає грішне з праведним.
— Та брешуть! Брешуть вони, Василю Васильовичу! Тут їх ціла банда! Особливо небезпечна та баба зі шваброю! То справжня розбійниця! — Петро Бредович так розходився, що став розмахувати перед обличчям свого начальника руками. Отже, нарешті перестав прикривати свою змучену бичкотерапією голову.
— Заждіть-заждіть, — ледь не впав зі стільця Василь Васильович. — Колего, а що це з вашою головою?! Матінко рідна! Та у вас же вавка на всю голову! Ви хворі, Петре Бредовичу! Сядьте, сядьте, я вас прошу, і заспокойтеся.
— Брехня! — не вгавав інспектор. — Вавка тут ролі не грає!
— Негайно припиніть! — не витримавши, гаркнув головний перевіряльник. — Не знаю, об якого дуба ви набили собі таку вавеху, але у вас явно зараз не всі вдома. Отож сидіть і не ганьбіть ні мене, ні все наше облвно. Анжело Джолівно, сподіваюся, хоч ви при своєму розумі?
— Авжеж, Василю Васильовичу, — чомусь почервоніла жінка.
— Ну, то скажіть: ви ж не тільки шукали недоліків у цій школі? Ви ж, напевне, мусили й проаналізувати їх і подумати, як з ними боротись? Які ви запропонуєте рецепти їх усунення?
— Так-так, — дрібно закивала збита з пантелику такою несподіваною ситуацією Анжела Джолівна. Тремтячими руками вона почала перебирати аркуші свого записника. — Рецепти... рецепти... є в мене рецепти, аякже. Ось, наприклад. Є, якже. Ось. На три склянки борошна берете гранчасту склянку сироватки...
— Анжело Джолівно! — Василь Васильович був на межі. — Яка сироватка?!
— Ну... як це... ну... на вареники з вишнями...
— Ви хочете мене зганьбити на весь світ?! — репетував головний перевіряльник. — Я волію почути, що ви пропонуєте зробити для залучення молодих спеціалістів у сільські школи?!
— Вибачте, це не та сторінка. Зараз, зараз буде, зачекайте. А ось... мабуть. Щоб молодих спеціалістів залучити, так?
— Так, Анжело Джолівно! Які ваші думки з цього приводу?
— Отакий рецепт: берете телятко, намащуєте лисину сметаною і даєте йому облиза... облизати...
— Анжело Джолівно!!! ЗМИЛУЙТЕСЬ!!! — зі сльозами на очах єрепенився Василь Васильович. — Яке телятко?!!
— Байдуже, — подав і свою баночку на свячену воду Петро Бредович. — Можна теличку, а можна й бичечка. Тільки попереджаю: в них язики — наче наждачний папір.
— Ну все! З мене досить! — Василь Васильович схопився на ноги. — Один хворий на всю голову, інша читає мені про вареники з вишнями і сметану!.. Мій терпець луснув! Негайно йдіть до машини і сидіть там як миші. Я сам інспектуватиму цю школу. Сам з усім розберуся. Вибачте, Павле Панасовичу. Нічого подібного я ще зроду не чув. Вибачте.
— Не переймайтеся так. Ходімо краще дивитися на наш живий куточок, — вдоволено проказав директор. — Ведіть нас, Остапе Валерійовичу.
В живому куточку
Оновлений живий куточок тішив око Павла Панасовича. Директор аж світився, йдучи мінізвіринцем поруч з головним шкільним інспектором області.
У відремонтованих і вичищених кліточках, клітках і загонах походжали кури, індики, сиділи, хрумаючи буряками та морквою, кролики й нутрії, стояли, жуючи сіно, кози та вівці. Тварини трохи обвиклися на новому місці й тепер з цікавістю проводжали поглядами всіх, хто минав їхні несподівані житла.
Однак біля однієї невеликої загорожі робилося щось неймовірне. Там зібралися чи не всі школярі. Неважко було здогадатися, хто став її мешканцем. Усі скупчилися біля вольєра, у який минулої ночі директор і Остап принесли Бублика.
Павло Панасович, Василь Васильович і Остап Валерійович звіддаля почули гамір, захоплені вигуки і сміх, що раз по раз вибухав у натовпі.
— Їсть! Дивіться — він яблуко їсть! — гукав хтось із старших учнів.
— Зараз я дам йому цукерку! — пропищав хтось із менших любителів тварин.
— Ой, я не можу! — за мить почувся голос Геннадія Івановича. Він теж був серед юрби. — Розмотує! Розмотує, туди б його! Їсть, їсть!.. От кумедія!..
— Ти диви! — знову продзвенів захоплений дитячий голос. — Як мед — то й ложкою! Ще просить.
Павло Панасович занепокоївся й хотів нагримати на бешкетників, гукнути, щоб не сміли давати байбакові цукерок, бо солодощі для гризунів — не найкраща їжа, але... Але не хотів, щоб Василь Васильович подумав, наче він дуже строгий до школярів.
— От, бешкетники, — тільки й промовив він, вибачливо посміхаючись. — Загодують тваринку цукерками. — Ану, діти, ану! Дайте пройти нашому гостю. Ану...
Школярі знехотя розступилися, роблячи коридорчик до загорожі. Врешті-решт Павло Панасович, Василь Васильович, а з ними й Остап дісталися до бажаного об’єкта.
— Ну ось, шановний Василю Васильовичу, — промовив директор, вказуючи рукою у напрямку вольєра, познайомтеся: це наша гордість, мій улюбленець — Бублик.
— Бублик? — якось спантеличено перепитав інспектор.
— Еге ж. Наш шкільний байбачок.
— Байбачок? — чомусь знову перепитав Василь Васильович.
— А що вас так?.. — Павло Панасович сам нарешті перевів погляд на байбака і... перехрестився.
Попався
Грішники таки вистежили Вельзепера. Він утрапив до їхніх лабетів. Уже вкотре.
Ніхто не знає, скільки змучений недодідько проспав у рятівному тунелі. День, два, три... Він теж не знав. Пам’ятає лише, що в якийсь момент, прокинувшись, відчув біль у всьому тілі. Найбільше йому пекли збиті й порізані об гостре каміння руки. А ще пекло в голові. Пекла думка про те, що не зумів захистити Ґорзулію і лишив на поталу лихим грішникам. І через таку виснажливу думку ще більше сил полишило його кволе тіло, але підсвідомий страх примусив сердегу
