Тінкі й чарівна квітка - Мері Блер

— Татові й мамі пощастило зібрати велику колекцію орхідей. Тож у нашому ботанічному саду відкривають цілий зал із тропічними рослинами. А ще на відкритті тато хоче показати всім червону камелію.

— А він не боїться, що таку рідкісну квітку хтось може викрасти?

— Звісно, боїться. Тому до дня відкриття камелія знаходиться в нашій оранжереї. Але про це знають тільки найближчі друзі нашої родини.

— Значить, я теж тепер твій найближчий друг?

— Звісна річ! — Лілі ніжно погладила кролика і невдовзі непомітно для себе заснула.

Наступного ранку Лілі прокинулася, щойно перші промені сонця заглянули до неї у вікно. Дівчинка відразу підхопилася з ліжка й покликала феріґарда. Але Тінкі ніде не було.

«Напевно, він повернувся до Вчи­теля», — подумала Лілі й вирушила до школи. Їй було трохи сумно, що кролик навіть не попрощався з нею.

Після занять Лілі заквапилася до оранжереї. Вона сподівалася, що крилатий кролик чекатиме її там. Але Тінкі так і не з’явився. Лілі дуже засмутилася. «Теж мені друг», — сумовито подумала вона.

Щоднини Лілі приходила до оранжереї й заглядала під трояндовий кущ. Але чарівний кролик зник.

Тиждень перед татовим від’їздом в експедицію промайнув непомітно. І ось уже вони з мамою в аеропорту.

— Як би мені хотілося поїхати з тобою! — мало не плакала Лілі, обіймаючи тата.

— Не журися, я часто телефонуватиму й надсилатиму фотографії своїх пригод, — пообіцяв тато.

— Гаразд, — закивала Лілі, ледве стримуючи сльози.

Літак полетів, і Лілі з мамою повернулися додому. Тут на них чекав неприємний сюрприз: скляні двері оранжереї були розбиті! Нажаха­на Лілі кинулася в зимовий сад.

— Не поранься об скло! — тільки й устигла гукнути їй навздогін схвильована мама. Але дівчинка була вже всередині.

Тут панував жахливий безлад: горщики з квітами були перекинуті, багато рослин зламано або обчух­рано, а головне — зник міддлеміст червоний — найрідкісніша квітка світу.

Мама ввійшла вслід за дочкою до оранжереї і охнула від жалю: Лілі сиділа на підлозі серед зламаних рослин і плакала.

— Доню, не плач, — обняла її ма­ма. — Дуже шкода, що так сталося, але ми всьому дамо лад.

— Наша камелія! — крізь сльози мовила Лілі. — Що ж тепер робити…

— Поліція у всьому розбереться, моя дівчинко. А тепер ходімо додому, вип’ємо чаю, заспокоїмося. — І мама допомогла дочці підвестися.

Лілі увійшла до своєї кімнати і впала на ліжко. Дівчинка ніяк не могла вгамувати сльози.

— Досить було мені покинути тебе, як тут уже потоп, — почула раптом Лілі веселий голосок феріґарда.

Дівчинка сіла на ліжку й побачила чарівного кролика, який пурхав прямо перед нею.

— Тінкі, — вигукнула вона і кинулася обіймати малюка.

— Ой-ой! — захихотів феріґард. — Ти мені крила зімнеш.

— Перепрошую, — шляхетно попросила пробачення у кролика Лілі і випустила його зі своїх обіймів. —Я така рада тебе бачити!

— Що трапилося? Чому ти пла­чеш?

— Хтось заліз до оранжереї і вкрав нашу камелію, — відповіла Лілі, і сльози знову покотилися з її очей.

— Викрадач квітів? Уперше чую, щоб хтось крав квіти, — здивувався Тінкі.

— Це ж рідкісна квітка. А що скаже дідусь? Він же виростив її… — І Лілі знову залилася сльозами.

Тінкі підлетів до самого обличчя дівчинки й торкнувся пухнастою лап­кою її щоки. Лілі звела очі на кролика.

— Ти ж не покинеш мене знову? — несміливо спитала дівчинка.

— Я буду з тобою і допоможу тобі знайти квітку.

Залишок дня минув за прибиранням оранжереї. Дідусь замінив розбите скло, а мама, бабуся й Лілі піднімали горщики, вимітали землю, збирали зламане листя й гілочки. Надвечір зимовий сад мав майже звичайний вигляд.

Тінкі теж час даремно не марнував: він облетів все місто в пошуках вкраденої квітки. Коли Лілі вже лягала спати, пухнастий кролик раптом влетів до її вікна. Малюк був чимось стурбований…

— Тінкі, ти щось знаєш? — злякалася Лілі, дивлячись на кролика.

— О Лілі! Я ніколи не бачив таку дивну і моторошну людину… — відповів феріґард, сідаючи дівчинці на коліна.

— Про кого ти говориш?

Кролик зіщулився.

— Мені здається, я знайшов викрадача твоєї квітки, — сказав він примружившись. — Але я не впевнений, що ми зможемо її в нього забрати…

— Чому?

— Тобі відомо, що на околиці вашого міста живе чаклун? — злякано прошепотів Тінкі. — У нього величезний будинок без вікон і незвичайний садок, де ростуть хижі рослини…

— Чаклун? — розсміялася Лілі. — Та що ти, Тінкі? Це ж не чаклун, це звичайний учений. Містер Нокс. Він працює разом із моїм татом.

— Ти впевнена? Аж надто вже він на лихого чаклуна з казки схожий. Ніс у нього гачком, спина горбата, а руки сині!

— Сині? Це були гумові рукавички! Вчені часто в них працюють. Ох, Тінкі, ти такий кумедний! І приверзлося тобі таке — містер Нокс викрадач!

— Я, звісно, не собака, але зміг вистежити його за запахом, — гордо сказав кролик. — Саме до його домівки він і привів мене.

— Дивно, — пробурмотіла Лілі. — А чи можна непомітно прокрастися до його будинку?