Тінкі й чарівна квітка - Мері Блер

— Я теж дуже люблю квіти. Може, тому ти й опинився в моєму садку? — І, подумавши, Лілі запропонувала: — Тінкі, а давай-но дружити.

Кролик засміявся і перекинувся в повітрі.

— А чом би й ні! Тим паче що мені аж ніяк не хочеться повертатися на урок. Там надто холодно.

— Ходімо до мене в кімнату, я покажу тобі свої квіти.

— А хіба квіти можуть рости в будинках?

— Але ж ці ростуть… — показала на троянди Лілі.

Тінкі здивовано закліпав очима.

— А ми хіба не в садку?

— У садку, — засміялася Лілі. — Тільки це садок зимовий. Так його називають тому, що він розташований у теплиці. У ній скляні стіни та стеля. І навіть узимку тут так само тепло, як і влітку.

Кролик розгублено навсібіч роззирнувся. Підлетівши до скляної стіни, Тінкі лише охнув:

— А ми й справді в будиночку!

— Звичайно, — засміялася Лілі. — Ходімо мерщій. За якусь мить прийде бабуся кликати мене додому й побачить тебе.

— Не побачить, — впевнено мовив Тінкі.

— А я ж побачила… — збентежилася дівчинка.

— Феріґардів бачать тільки ті, хто вірить у дива.

І друзі вирушили до Лілі додому.

Передусім Лілі показала Тінкі свою кімнату. Маленький феріґард довго обнюхував квітку за квіткою, а деяким із них навіть щось тихенько нашіптував.

— Що ти робиш? — спитала Лілі.

— Знайомлюся з квітами, — відповів Тінкі.

— Вони вміють розмовляти? — здивувалася дівчинка.

— Звичайно. Але своєю мовою…

Кролик ураз замовк, бо до кімнати заглянув тато Лілі.

— Люба, час вечеряти… — сказав він і вклякнув на місці, втупивши очі у феріґарда, який зручно вмостився в Лілі на колінах. — А… а це хто?

Тінкі завмер. Лілі злякано подивилася на тата і тремтячим голосом мовила:

— Це Тінкі, мій іграшковий кролик.

— Іграшковий?.. Ох! А мені здалося, що він ворушиться. Мабуть, я втомився, — засміявся тато. — Ну ми чекаємо тебе на вечерю.

Батько Лілі зник за дверима, а Тінкі збентежено подивився на дівчинку.

— У тебе дуже незвичайний тато. Він, напевно, по-справжньому вірить у дива, раз зумів побачити мене. Треба бути обережнішим.

— А ти можеш стати зовсім невидимим? Таким, щоб ніхто-ніхто не міг тебе помітити?

— Звичайно, — зрадів Тінкі і вмить розчинився в повітрі.

— Ну як? — почула коло свого вуха Лілі шепіт феріґарда.

— Чудово, — зраділа дівчинка. — Хочеш повечеряти з нами?

— Я не їм людської їжі. Ти йди їс­ти, а я посиджу в тебе на плечі.

На вечерю зібралася вся родина Лілі. Тінкі затишно влаштувався в дівчинки на стільці і з цікавістю розглядав людей.

— Лілі, я їду в експедицію! — весело повідомив тато.

— У справжню?! А куди? — вигукнула від несподіванки Лілі.

— До Китаю. Мій друг із Пекіна, який працює в ботанічному саду, сказав, що вони готові прийняти мої саджанці! Я такий радий, що можу повернути на батьківщину цю унікальну квітку!

— Тато, це ж чудово!

— Ще зовсім недавно у світі залишалося тільки дві рослини цього виду камелій. А тепер міддлеміст червоний буде врятований від зникнення.

— А пам’ятаєш, — усміхнулася Лілі, — коли я була маленька, ти читав мені казку про Красуню і Чудовисько? І розповів мені тоді, що саме міддлеміст і є тією чудовою зачарованою квіткою!

Тато розсміявся:

— Скажу тобі по секрету: я досі так думаю.

— Це добре, що ти їдеш на батьківщину нашої камелії, — підтримала розмову мама. — Але як же бути з відкриттям тропічної секції?

— Не певен, чи встигну… Але я по­стараюся.

Лілі одразу заспокоїла тата.

— Найважливіше — повернути міддлеміст! А з твоїми орхідеями я й сама впораюся. Вони прекрасно ростуть.

— Чудово! — зрадів тато. — Отже, наша виставка буде дуже успішною!

Лілі почувалася щасливою, і своєю радістю їй хотілося з кимось поділитися. Увечері, залишившись сама в кімнаті, дівчинка покликала феріґарда.

— Тінкі, ти чув? Тато їде до Китаю! Це справжнє диво!

Тінкі враз виник із повітря і опустився до Лілі на подушку.

— А як твій тато знайшов цю рідкісну квітку?

— О Тінкі. Це родинна легенда! Коли мій дідусь був маленький, батьки взяли хлопчика із собою на виставку квітів. До нього підійшов містер Міддлеміст — отой відомий ботанік і мандрівник, якому поща­стило вивезти з Китаю камелію, яку згодом назвали його ім’ям. Учений подарував хлопчику, тобто моєму дідусеві, гілочку цієї рослини.

— Це ж було багато років тому… — здивувався Тінкі. — І ця квітка досі жива?

— Звичайно! — вигукнула Лілі. — Дідусь не викинув гілку, а довго й ста­ранно доглядав за нею, аж поки вона не пустила корінці. Відтоді вся наша родина піклується про чудесну камелію.

— А твій тато? Він тепер хоче повернути цю квітку до Китаю?

— Мій тато хоче повернути не од­ну квітку — він зумів розсадити камелії. І тепер до Китаю повернеться близько сотні рослин!

— Це просто диво! —