Таємниця підводного човна - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Погано, коли в хаті лиш одна книжка, — зауважив Капітан, не повертаючись.
— Хіба я в цьому винен?! — вигукнув Пава. — Де нам їх тут купувати? І взагалі, чого до мене присікуєтесь? В самих нічого не вийшло, то ви крайнього шукаєте?
— Ой, дуже ти комусь потрібен! — відмахнувся від нього Богдан.
Хотів ще щось сказати — й раптом завмер. Бо зачепився випадковим поглядом за Данила й відчув — серце закалатало.
Бо його друг раптом зблід, напружився струною, очі округлилися — не інакше, зомліє тут зараз…
— Е, старичок, ти чого? — обережно спитав Богдан і легенько торкнув Данила пальцем.
— Ми ідіоти, — проказав Данило, і голос його звучав, наче в робота. — Ми всі тупі, недалекі, обмежені створіння.
— Ти за всіх не розписуйся, про себе говори! — образився Богдан.
— Хай так: я дурень. Мені показали картинку, підігнали завдання під відповідь — а я повірив. Усі повелися на неї, бо не думали навіть, що може бути інше завдання. Як ти сказав, Паво, — легенди й міфи Давньої Греції?
— Ага. А що?
— Нічого особливого. Крім того, що Крим, як розповідав мені тато, колиска грецької, античної цивілізації. Давні греки ще задовго до наших часів, дві з гаком тисячі років тому, налагодили тут морське сполучення й відкривали для себе нові землі. Я це знаю, бо батько планує розробляти туристичні маршрути «Легенди Криму».
— Дуже цікаво, — чемно відповів Павло, хоча по ньому було видно — зовсім не цікавить його почуте. — Тільки для чого ти про це заговорив?
— Скажи мені, Павлику, раз ти такий у нас місцевий, он та церква, на пагорбі, давно тут стоїть?
Данило показав на церковні бані, що блищали на сонці. Боковим зором помітив — Капітан ожив, стрепенувся, пожвавився, напевне втямивши вже, до чого хлопець веде. Богдан Майстренко не зовсім розібрався, але теж зосередився. Знав — його друг марно хвилю не гнатиме і в такій ситуації нічого зайвого не спитає.
— Чого мовчиш? Не знаєш?
— А ось якраз знаю! — вигукнув Пава. — Коли тут роботи не було, наші мужики з селища там на будівництві працювали! Мій батько теж! Ще й любив тоді приказувати: дякуючи Богові, маємо що їсти!
— Коли це було? Десь недавно?
— Давно.
— Сто років тому?
— Чому відразу — сто? Я малим був, добре пам’ятаю. Десь так років, може, з десять…
Тепер Капітан різко розвернувся до хлопців усім корпусом. Очі знову палали знайомим азартним вогнем, плечі розправились, груди випнулися вперед.
— Десять років, кажеш? Цей храм звели десять років тому?
— Ну, десь так, — Павло стенув плечима.
— А бухта Храмовою давно називається? — швидко спитав Данило.
— Раніше була просто Гола. Так її в нас старі люди й далі звуть — Гола бухта. Як церкву там поставили — стала Храмовою, офіційно. Так красивіше звучить. Де Храмова, а де — Гола. Ще чув, що татари збираються в нас свою церкву будувати, мечеть…
— Хай собі будують що завгодно! — перебив його Данило. — Сто років тому, виходить, тут храму не було? Навіть бухта так не називалася? Пане Капітане…
— Вже зрозумів, розумнику мій дорогий] — озвався Капітан. — Я теж мусив краще думати. Бач, розібралися ~ з самого початку не там шукали. Отже, доведеться починати з самого початку. Якщо я вже витратив більшу частину життя, то скільки ж…
— Ніскільки! — тепер Данило урвав уже Капітана. — Я недарма згадав про давні часи. Античний храм, грецький! їх часто будували на пагорбах, щоб далеко бачити! І головне, пане Капітане: навіть їхні руїни називали й називають храмами! Мічман Волох міг Мати на увазі саме такий храм! Руїни прадавнього, розумієте?
— І напевне так і зробив! — клацнув пальцями Капітан. — Отже, не так все погано в нашому домі, друзі мої дорогі! Довколишню місцевість я свого часу вивчив досконало. Не все брав до уваги, але, але, але… Павлику, ти як місцевий випадково не знаєш, де тут у вас можуть бути схожі руїни?
— Чого ж не знаю? Батько казав — там кльов дуже кльовий.
— Кльов?
— Риба добре клює, — охоче пояснив хлопець. — Грецька бухта, так вона й називається. Чому Грецька — хто його зна… Там на пагорбі справді видніються якісь стародавні руїни. Нас туди зі школи возили на екскурсію. На відкритий урок…
— І ти мовчав?! — вигукнув Данило.
— Чого мовчав? Ви мене ні про що не питали! Самі он які грамотні!
Капітан плеснув у долоні.
— Брек, учні мої дорогі! Бачив я на карті ту Грецьку бухту. Якщо рахувати в морських милях, то це… — він примружив очі, порахував про себе, — це десять миль звідси. Щоб ви зрозуміли — кілометрів двадцять, десь так. Вдало складається все, дуже вдало! Ворог цього не знає, а я тепер обережніший буду! Проведу тихенько розвідку, хлопчики, і завтра, дасть Бог, у цей самий час виправимо всі помилки. Ви ж зі мною, правда?
— Аякже! — крикнули хором.
Навіть Павло вигукнув. Хоч напевне й розумів — приречений, так, як сьогодні, на березі лишитися.
Розділ 26
Який дає зрозуміти, як виглядає звичайна зрада
Решта дня минула без пригод.
Зокрема — й для Галки з Футболом. Увесь той час, поки «Рибка» юзала дном Храмової бухти, дівчина й страус разом із голомозим Павлом, мимовільним охоронцем, відверто нудилися на березі. Собаки до Корабельного мису не поверталися. Може, й хотіли, але бачили здалеку войовничу постать Футбика — і сиділи собі нишком. А з «Ковчега» посланців теж не було. Щоправда, коли хлопці повернулися, Данило оцінив таку ситуацію як добру: нічого ж не сталося. Все мирно й спокійно. Галка почала нарікати — нудно, мовляв, та Лановий її осадив: зате безпечно. Краще така нудьга, аніж веселе життя, яке здатні влаштувати їм бездомні пси чи підлеглі адмірала Союзова.
Щоправда, Галка трошки образилась. Точніше — не трошки, а досить сильно. Висловила друзям все, що про них думає. Мовляв, вона тут, на березі, наче страусячий сторож. А вони, бач, під воду на човні спускаються, скарби шукають. Богдан не витримав, нагадав, як минулого року на Поділлі дівчата теж лишилися в тилу, коли хлопці полізли під землю в потаємні загадкові печери. Від цього Галка ще сильніше губи наприндила — ич, мужчини знайшлися. Самі на подвиг, а жінки, бачте, мусять їх чекати, плакати, сльози хусткою втирати.
Доки вона говорила, страус дивився на хлопців з підозрою: Галка, найкраща його подруга,
