Таємниця підводного човна - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Касатки — такий різновид дельфінів. І вони в Чорному морі не живуть.

— Не живуть, — легко погодився Капітан. — Хто тобі сказав, що я знайшов там ссавця?

— Ну як… — розгубився Богдан. — Ви, пане Капітане. Ось щойно сказали — «касатка».

— Слово, — огризнувся Капітан.

— Слово?

— СЛОВО. «Касатка» таке саме слово, як і «рибка». Мій човен називається «Рибка», але де на ньому луска?

Данило все зрозумів.

— Касатка — це назва? Ви знайшли під водою корабель, який називається «Касатка»?

— Я ще вчора зрозумів, що ти — розумник, Даниле мій дорогий, — промовив Капітан, не відволікаючись від керування човном. — Нема тут, у Храмовій бухті, ніякого «Сома». Лише «Касатка».

— А можете нормально пояснити? Так, аби ми теж розуміли?

— Можу, — кивнув Капітан. — На дні, куди я пірнав, справді лежав підводний човен. Старий, увесь затягнутий мулом. За всіма зовнішніми ознаками схожий на «Сома». Але коли я вирішив це перевірити і відчистив борт, аби прочитати назву, побачив — це «Касатка». Далі мені стало вже нецікаво.

— Не той човен?

— Не той, — підтвердив Капітан.

Данилові стало його шкода, адже він і без того не здавався молодим і здоровим, хоч і тримався живчиком. А за цей короткий проміжок часу перетворився на сивого дідуся, який не просто зазнав найбільшої в своєму житті поразки — він перетворився на людину, котра втратила смак до життя, бо справа, якій він присвятив усе своє життя, щойно зазнала краху. Богдан же, не доп’явши до пуття, що сталося, запитався так, ніби йшлося про щось рядове, звичайну помилку чи невеличкий прорахунок:

— Переплутали? Мічман Семен Волох закрутив загадку навіть міцніше, ніж ви думали?

— Та дайте мені спокій! — не стримався, зірвався Капітан, і від цього навіть керований ним човен здригнувся, смикнувся. — Не знаю я, що сталося! Не знаю, чому на дні бухти лежить не той човен! Поняття тепер не маю, що мав на увазі мічман сто років тому! Я вже нічого не розумію, зовсім нічого! І ви, будь ласка, помовчіть, бо гірше буде!

Тепер Данило, а разом з ним і Богдан цілком серйозно стривожились. Насправді не так уже й важливо, що десь у розрахунках виникла помилка. Хвилювало інше: Капітан, і так доволі дивакуватий, зараз ризикує втратити самовладання. Якщо ж людина, котра керує підводним човном, перестане себе контролювати… Та ну його, краще про таке взагалі не думати. Тож перезирнулися хлопці, переморгнулися — і вмовкли аж до самого виринання.

Мовчав увесь цей час і Капітан. Коли «Рибка» ковзнула під склепінням й піднялася над водою, він не квапився виходити на свіже повітря. Сидів на невеличкому крісельці, опустивши плечі і обхопивши голову руками, розхитувався в різні боки. Нарешті розпрямився, глянув на свою команду, і в його очах навіть у півтемряві читався неймовірний смуток.

Припливли, хлопчики мої дорогі. Кінець. Так буває. Нічого. Якось переживемо.

Але щось підказувало Данилові Лановому — не збирається Капітан свою поразку просто так переживати. Хотілося його якось підбадьорити, але не міг знайти потрібних слів.

— Треба подумати, — промовив Данило. — Не може такого бути, щоб ми з вами аж так помилилися.

— Цілком може, — байдужим тоном заперечив Капітан. — Не забувайте, хлопчики мої дорогі, — останні рядки героїчної поеми розмиті водою. А саме в них міг бути ключ до розгадки. Тепер ми їх не відновимо. Навіть якщо залучити найсучасніші технології, нічого толкового з цього не вийде. Хоча б тому, що цей процес займе дуже багато часу.

— Може, на повітря вийдемо? — озвався Богдан. — Тут думати треба, а коли дихати легше, то й звивини краще працюють.

— Ой, що тут уже думати, — відмахнувся Капітан, та все ж підвівся, віддраїв люк і вийшов нагору.

Хлопці вилізли за ним. Стоячи на пласкій поверхні свого корабля, Капітан уважно дивився в бік храму, перекочуючись із п’яти на носок. Не зводячи з хреста очей, він звільнив голову від скафандра, і його сива грива розмаялася по плечах.

Усе ж наче правильно, — говорив він сам до себе, не звертаючи уваги на хлопців. — Храм з правого боку. За ним — залишки прадавнього вулкану. Ось пагорби, ось скеля стримить. Де помилка? Чого я не знаю?

Капітан промовляв, зовсім не збираючись чути якусь відповідь. Бесідував сам із собою, так, як, напевне, робив завжди. Данило раптом чітко усвідомив: цей немолодий чоловік дуже затятий і дуже самотній. Нема в нього нікого й нічого, крім саморобного підводного човна й справи, заради якої він і створив «Рибку».

За спиною почувся якийсь рух.

Розділ 25

У якому Данило Лановий доводить, як корисно знати історію

Хлопці стрепенулися, озирнулися.

У затоку запливав, вправно орудуючи веслом, голомозий Павло на своєму човнику. Капітан навіть не повернувся — стояв, не зводячи очей з храму.

— Агов, як ви тут? — вигукнув Павло, підпливаючи ближче. — Я не запізнився?

— Нормально. Ось тільки похвалитися нічим. Нема сюрпризів, — сказав Богдан.

— Тобто? — Павло навіть веслувати перестав.

— Нема на дні Храмової бухти потопленого підводного човна. Тобто є, але інший. Десь помилка, — коротко пояснив Данило.

— І що тепер?

— Бог його знає!

Справді, ніколи ще Данило з Богданом не почувалися такими розгубленими. Але Павло чомусь не засмутився. Навпаки, здається, навіть порадіти вирішив з того, що в нових товаришів нічого не склалося.

— Не хотів вам казати, бо ще б подумали — зі злості, що з собою не взяли, — мовив він. — Тільки ви ж тут приїжджі. Та й вас, пане Капітане, я раніше в наших краях не бачив. А я ж тут народився, живу, і нікуди не виїздив далі від Корабельного мису.

— Погано, — зауважив Богдан.

— Мабуть, не дуже добре, — легко погодився Пава. — Хоча як подивитися. Для вас тут усе нове. А я свою територію від народження бачу.

І все про неї знаю. Якби тут були якісь скарби, думаєте, старші люди не розказали б про них? Та від дідів-бабів лиш про це й можна почути! Знаєте, скільки легенд про затоплені піратські шхуни й грецькі фелуки я тут наслухався? Якби хоч третина з них була правдива, знаєте, скільки б золота підняли з морського дня? Все це, як любить казати мій батько, коли чує щось подібне, «легенди й міфи Давньої Греції».

Богдан спохмурнів.

— Стоп-стоп! Ти що, лисий, своєму батькові про «Сома» розказав?

— Нікому я нічого не розказував! — Павло навіть виставив перед собою руку, немов захищаючись. — То в мого старого приказка така, на всі випадки життя! У нас