Таємниця підводного човна - Андрій Анатолійович Кокотюха

Хлопці принишкли, напружено чекаючи, який ще сюрприз видасть цей вчений дивак.

— Зі мною піде той, хто напевне впорається із завданням на борту, бо ж не на прогулянку йдемо. Справа серйозна, відповідальна, навіть ризикована. А діяти доведеться дуже швидко. Не я один «Сома» шукаю.

— А хто ще? — вирвалося в Богдана.

— Є один слизький і дуже підлий чоловік. Бачив я його в цьому районі, придивляється до Храмової бухти. Знати про місце, де впокоївся «Сом», він навряд чи може, адже зашифрований текст знають лише четверо душ. Це ми з вами. До того, як я вас зустрів, тільки я один зберігав цю таємницю, бо так мені заповіли. Але ворог знає, хто я такий і що шукаю. Від нього тут і криюся. Думаєте, від людей заліз у цю схованку? Отак-то…

Капітан знову пройшовся по поверхні «Рибки». На короткий час зупинився, проводжаючи поглядом сонячний диск, і повернувся. Куди й подівся той дивакуватий сивий бородань, що його хлопці зустріли зовсім недавно. Стояв тепер перед ними дуже втомлений з вигляду немолодий чолов’яга зі стурбованим лицем, хоча очі його й досі блищали азартом.

— Швидше діяти треба, хлопчики. Ой швидше. Я не можу ризикувати, мені надійні помічники потрібні.

— А що треба робити? — діловито запитав Данило.

— Зараз поясню. Шукати потопленого човна на дні мені допоможе ехолот. Це прилад такий, хто не знає.

— Я знаю! — вигукнув Данько.

— Та я в тобі й не сумніваюся, — всміхнувся Капітан, але зовсім уже якось невесело. — Іншим поясню коротко: якщо знайдеться на дні щось велике, прилад подасть сигнал. Запищить. Тоді я спиняю «Рибку», виходжу під воду, проникаю на човен і роблю свою справу. І тут проблема — «Рибка» моя мусить у цей час стояти на місці. Човен у мене якірний, закріпити ніби можна.

Капітан витримав невеличку паузу, подумав трошки і повів далі:

— Проте у найпотрібніший момент якірний механізм у мене заїло. Накрився, амба. Полагодити можна, звісно, тільки ж усе це час. Виходить, поки я буду на дні, хтось у човні повинен утримувати штурвал і пильнувати, аби «Рибка» далеко не запливла. Складного нічого нема, моє судно надзвичайно просте в керуванні. Та все одно знадобиться сильний хлопець, який має тяму до техніки.

— Я! — вигукнув Павло і аж підстрибнув, хитнувши свій човен. — Я! Я! Я-я-я!

— Не волай, — цикнув Богдан. — І не гуцикай, бо всіх нас перекинеш. До речі, пане Капітане, я теж на техніці знаюся. Машину вже кілька разів водив, сусід навчив. У нього свого сина нема, а я росту без батька. Хай Данько підтвердить…

— Та вірю я, вірю, — мовив Капітан. — Справді, той, хто машину водить, нічого нового в керуванні «Рибкою» не побачить. Те саме, тільки під водою.

— А в мене — човен з мотором! — не вгавав Павло.

— Гавкнувся твій мотор, — нагадав Богдан і, не в силах забути, як Пава реагував на послання мічмана Волоха, видав:

— Який сам — такий і мотор…

Ковтнув Павло образу. Або відскочила вона від нього. Словом, промовчав. Капітан же, здавалося, не зважав на хлопчачі суперечки.

— То я полагоджу вам швидко, — відмахнувся від проблеми. — Добре, що нагадав, до речі. Підходите ви мені, хлопчики мої дорогі. Ось хіба що Богдан сильніший на вигляд. Так, чи ні?

І знову не стримався Майстренко. Підказувало йому щось із середини — не можна так робити, не гідно це. Та все одно не стримався, натура прикра проявилася, вуличний хлопець про себе нагадав. Тицьнув Богдан у бік Павла пальцем і реготнув:

— Ги-ги! Здохляк! Відразу видно, ха-ха!

Насупився Данило, сіпнув друга за лікоть. А Пава тепер аж почервонів, запалало обличчя, почервонів довгий ніс. Капітан же, мовби нічого й не сталося, кивнув швидше сам собі, аніж Богданові:

— З тобою все. Вирішено. Тепер потрібен той, хто дасть раду не «Рибці», а приладам. Хитрого нема нічого, але деякі закони слід для цього знати й розуміти.

Говорив так — і вже свердлив уважним поглядом Данила Ланового. Тут би знову стриматись Богданові, так ні:

— Зливай воду, Павлушо! Чи будемо пірнати на витривалість? Бач, доля тут не розсудить.

Усе зрозумів голомозий Павло. Руки враз опустилися, похнюпився, губи надув, ще трошки — заплаче хлопець. Ноги самі зігнулися, присів на дерев’яну лавку поперед свого човника.

— Дурний ти, Бодя, — сказав Данило спокійно, без злості, навіть із сумом. — Не можеш себе в руках тримати, то май хоча б трошки совісті. Де б ми були без Павлового човна? І чи взагалі сиділи б Отут, якби його не зустріли?

— Він сам до нас приплив, — огризнувся Богдан.

— От же ж… Хоча… що тут скажеш. Паво, я за нього вибачаюсь на правах розумнішого.

Пирхнув Богдан, відвернувся.

— Проїхали, — буркнув Павло. — Все одно…

Що хотів сказати — невідомо. Просто втупив погляд у днище човника й замовк.

— Розібралися, — підсумував Капітан, що, мабуть, свідомо не втручався в хлопчачі стосунки. — Тоді, нова командо, слухай мою команду: сьогодні по домівках, а завтра вранці чекаю вас тут. До речі, Богдане мій дорогий, Данило правильно тобі сказав.

— Про що?

— Про те, що як ви без Павла та його посудини завтра сюди дістанетесь? Я за вами не припливу, не хочу світитися зайвий раз.

Розділ 22

У якому Галка отримує несподіваного охоронця

Капітан полагодив мотор швидко, як і обіцяв. Чому той постійно глухнув — не пояснив. Просто оглянув, наче лікар хворого, віддраяв люк свого човна, ковзнув униз, так само прудко повернувся із сумкою, в якій брязкали інструменти. Раз-два-три — і мотор знову зачмихав.

По дорозі назад Павло сидів мовчки, зціпивши зуби. Тримав стерно, ні на кого не дивився. Кілька разів намагався Данило заговорити до нього — марно. Голомозий ні пари з вуст, віддався Своїй справі. Богдан же, ніби нічого не сталося, мугикав щось собі під носа. Та коли обігнули Корабельний мис і причалили до берега, Пава так само вибрався з човна, не наміряючись покидати їхню компанію. Видно, тут йому було цікавіше.

Галка з Футболом зустріли своїх не радісно. Точніше, страус підстрибнув, побачивши Данила, підозріло зиркнув на Богдана, ще сердячись на нього за вранішню пригоду з дівчиною. Але сама Галка роздратування не приховала:

— І де це ви хлюпались так довго?

— Скільки ж це довго, по-твоєму? поцікавився Богдан.

— Якщо по сонцю орієнтуватися, добрих чотири години. Я ж хвилююся, мабуть. І взагалі…

— Що — взагалі? — насторожився Данило.

— Відразу й не розкажеш.

І слово по слову розповіла дівчина про