Таємниця підводного човна - Андрій Анатолійович Кокотюха

не спустили свої прапори,

лишили їх на дні до пори,

лишили в човні, без туги й журби,

наші статки,

наші скарби.

Знаючи, що надійде час

і хтось згадає, врешті, про нас,

про хвилі дзвінкі й небеса голубі,

про те, що залишили ми по собі.

Згадають і знайдуть наші сліди

між сонних хвиль і нічної води,

між тьмяних камінь і повільних рибин

наші скарби між темних глибин…

На цьому місці Капітан ураз наче водою захлинувся: урвав мову, замовк, перевів подих, зиркнув на слухачів так, наче чимось завинив.

— Оце і все…

— Не встиг закінчити? — запитав Данило.

— Встиг. Там був текст. Чітко вказані координати, де нащадки можуть знайти і підводного човна, і скарби, про які згадує мічман віршованими рядками. Але текст водою солоною розмило. Це все, що вціліло.

Розділ 20

У якому розкривається загадка геройського послання

Запала тривала мовчанка. Лиш чайки перегукувалися десь далеко.

Не міг нічого сказати Данило за інших, але сам раптом чітко побачив перед собою чоловіка — високого, ставного, передчасно посивілого. Лице його мокре від поту. Дихає нерівно, заощаджує повітря, якого стає все менше й менше. Перед ним на невеличкому столі в кают-компанії — аркуш паперу, пальці міцно стискають хімічний олівець. Зморшка перетинає чоло.

Але далі, чіткіше, уявити собі це Данько не спромігся — почув зовсім недоречне гмикання Пави.

— То й що? Чого б йому, мічману, просто відразу не вказати координати, раз розумний такий? Обов’язково було свої поеми писать?

У Данила Ланового раптом забракло слів — правда, швидше міг подумки вилаяти себе за те, що не здатен присоромити таких, як Пава. Перевів погляд на Богдана Майстренка, ніби шукаючи в нього підтримки, — і завмер.

Бо ще жодного разу за увесь час, скільки знає він свого друга, не бачив, аби в очах вчорашнього київського босяка замість люті блищали сльози. Стислися кулаки.

— Ти… — він теж не знаходив слів, проте сльози в очах були промовистіші за будь-які слова. — Ти… Як до тебе не доходить — мовчи краще. Їй-богу, краще рота стули, Пава! Бо як я почну пояснювати…

— Що я сказав такого? — Пава виглядав щиро здивованим, але й наляканим.

— Мене можеш не слухати. Отут слухай, — Богдан торкнув себе долонею зліва, де серце. — Або ось цим місцем думай, — пальці торкнулися скроні. — А як нема ані там, ані тут, то краще мовчи.

Пава похнюпився. Розумів Данило — Паву все одно не перейняло те, що сколихнуло зсередини його самого і чого точно не міг приховати Богдан. Вирішив краще не загострювати, посунувся так, щоб опинитися між хлопцями, мовив обережно, ніби боячись повести розмову в зовсім небажану, навіть небезпечну площину.

— Скарби поміж темних глибин… Це що, справді скарби? Золото, діаманти… не знаю…

— Цінніше, — ухилився від прямої відповіді Капітан. — Мені, шукачі мої дорогі, набагато важливіше інше. Скарби, про які згадує мічман Семен Волох у своїй поемі, пішли на дно разом з підводним човном. Якщо їх знайти й підняти, вони принесуть Україні чималу користь.

— Всякий скарб приносить користь, — знов не стримався — бовкнув Павло. — Його можна здати державі і отримати винагороду. Купити… човна, наприклад.

— Та відчепися ти зі своїм човном! — вигукнув Богдан. — Ото щастя людині — човен! На човні в тебе що, світ клином зійшовся?

— Не займай хлопця, — промовив Данило. — Пане Капітане, можна хоч трошки подробиць про скарб? Там мічман ще про зброю згадує…

— Ага-ага, зброя, так. Торпедні апарати, чотири одиниці. Особиста зброя капітана, мічмана, матросів. Ще дещо, — тепер він знову заговорив загадками.

— Що саме? — тиснув на своє Данило.

— Є речі, Даниле мій дорогий, заради яких таємницю або краще якомога швидше забути, або навпаки — швидше розгадати. І ці речі не виключають одна одну. Комусь вигідно, щоб «Сома» не знайшли на морському дні ніколи, а комусь — аби знайшли якомога швидше. Проте є тут одна дуже важлива річ. Легендарного човна, звісно, шукали всі зацікавлені сторони. Хтось офіційно, хтось — потай. Але за майже сто років від того дня, як він був затоплений, на слід натрапити не вдалося нікому. Місце затоплення невідоме, ось у чому річ. Море — воно ж велике й безмежне… Саме для того, аби знайти «Сома», я й запалився збудувати свою «Рибку».

— Ви збиралися прочісувати морське дно? — гмикнув Богдан. — Оце завдання!

— Не дуже складне, Богдане мій дорогий. Якщо знаєш, що шукати й де.

— Ви ж оце щойно сказали…

— Цить! — жестом зупинив його Капітан. — Правильно, сказав. Але я розгадав загадку, зашифровану мічманом Волохом у його героїчній поемі. Там насправді повно підказок. Мій дід не зміг її розгризти. Батько — теж. Це ж від них я отримав у спадок такий ось своєрідний заповіт українського мічмана.

Данило відчув, що остаточно перестає розуміти зміст і логіку сказаного сивим Капітаном.

— Волох писав це на борту «Сома». На дні, хіба не так?

— Так, саме так і було.

— Як же тоді написана на дні моря поема потрапила до вас, якщо підводний човен затопили?

— Тут цілий авантюрний роман вийшов, Даниле мій дорогий. Чистий Жуль Берн, улюблений мій автор. Я навіть сприйняв це як знак. Вірите в знаки? Вірите, га?

Хлопці промовчали. Зрозуміли — не завжди Капітан хоче почути щось у відповідь. Тож сивий правив далі своє:

— Послання в пляшці, виловлене з моря. Нічого не нагадує? Але саме так мічман надіслав своє послання нащадкам. З борту підводного човна можна назовні випустити не лише торпеду. Мій дід, старий рибалка, знайшов заліплену сургучем скляну пляшку недалеко від берега. Виловив, розкрив, прочитав усе. Вченою людиною був дід, і головне — червоних комуняк терпіти не міг. Звісно, ніхто не був застрахований, що пляшку з посланням не виловлять червоні. Але мічман Волох перестрахувався. Так усе закрутив, що розгадати міг тільки свій. Про це було сказано в окремій записці, закоркованій у тій же пляшці, що й головне послання. Вона, на жаль, не збереглася. Та й з самим посланням не все добре. Видно, десь мічман Волох недогледів — протекло, солона вода розмила нижню частину послання, змила ключові підказки. Ще б трохи — і весь текст знищився б.

— То це, виходить, ваш спадок такий?

— Можна й так сказати, — погодився Капітан. — Дід нічого не зміг розгадати, та й не до того було, якщо чесно. З батьком моїм — та сама історія. Ну, а я взявся серйозно, бо вже на той