Невермур. Випробування Морріґан Кроу - Джессіка Таунсенд
— Таємниці?
Він усміхнувся.
— Іноді.
— Майбутнє?
— Ні. Я не ясновидець. Я Свідок. Так це називається. Я не бачу речей такими, якими вони будуть, а бачу їх такими, якими вони є.
Морріґан скептично на нього глянула.
— Хіба всі інші цього не вміють?
— Ти будеш здивована. — Він перетнув кімнату чотирма величезними кроками своїх худих довгих ніг і підняв усе ще гарячий чайник з таці для сніданку. — Ось. Опиши мені це.
— Це чайник.
— Ні. Розкажи мені все, що ти знаєш про цей чайник, просто подивившись на нього.
Морріґан насупила брови.
— Це зелений чайник. — Юпітер кивнув, чекаючи продовження. — Він м’ятно-зеленого кольору і повністю вкритий маленькими білими листочками. Має велику ручку і вигнутий носик. — Юпітер підняв брову. — У нього є… чашки і блюдця такого ж кольору…
— Добре. — Юпітер налив чаю з молоком у дві чашки і дав одну Морріґан. — Дуже добре. Думаю, ти перерахувала все, що могла побачити, тобто фактично нічого. Чи можу я спробувати?
— Прошу, — сказала Морріґан, кидаючи кубик цукру у свій чай. Він поставив чашку на тацю.
— Цю чашку виготовили на фабриці на Курному Перехресті — це легко сказати, тому що більша частина керамічних виробів у Вільній Державі випускається на Курному Перехресті, тому насправді це не рахується, але все одно я можу це побачити. Фабрика виготовила обмежену партію, і перший власник купив її шістдесят шість, ні, шістдесят сім років тому в чайній крамниці в торговельному районі Невермура. Більша частина її ранніх років трохи вицвіли, але вона пам’ятає фабрику і пам’ятає пані з торговельного району.
Морріґан скривилася.
— Як чашка може щось пам’ятати?
— Це не така пам’ять, як у мене чи в тебе. Це скоріше… як тобі пояснити? Бувають… події та моменти в минулому, які прив’язують себе до людей і речей і надовго лишаються з ними просто тому, що їм більше нема куди йти. Мабуть, зрештою вони поступово зникають, або відпадають, або просто помирають. Але деякі речі ніколи не зникають: особливо приємні спогади або особливо погані можуть залишитися назавжди. Ця чашка ввібрала в себе деякі хороші спогади. Вона належала старій пані, яка готувала в ній чай кожного дня, коли її сестра приходила навідати її. Вони дуже любили одна одну, ця пані і її сестра. Такі речі рідко зникають повністю.
Морріґан із підозрою глянула на нього.
— Ви не могли дізнатися про це все, просто глянувши на неї. Напевне, ви знали цю стару пані.
Юпітер кинув на неї вдавано роздратований погляд.
— Як ти гадаєш, скільки мені років? У будь-якому разі, зачекай, я не закінчив. Цього ранку цю чашку тримали в руках четверо різних людей — той, хто приготував чай, хто пересував візок, хто приніс її у твою кімнату і… о, і, звісно, я. Людина, яка приготувала чай, була через щось роздратована, а та, яка принесла його нагору, співала. Ця людина мала солодкий голос, я бачу вібрації…
Щодо цього він був правий — Марта співала «Пісню Світання». Але все-таки він міг зустріти її, коли вона піднімалася. Морріґан знизала плечима, відсьорбуючи чай.
— Ви могли все придумати. Звідки мені знати?
— Хороша думка, молодець. І вона повертає нас до того, що я збирався сказати. — Юпітер опустився на підлогу навпроти Морріґан, так що їхні обличчя опинилися на одному рівні. — Дозволь мені розповісти тобі про тебе, Морріґан Кроу.
Він окинув поглядом її обличчя, зупиняючись то тут, то там і повертаючись назад. Він вивчав її обличчя, ніби то мапа, а він загублений у дикій пустелі і шукає дорогу додому.
— Що? — спитала вона, відхиляючись назад. — На що ви так дивитесь?
— Ота стрижка, — самовдоволено посміхнувся він. — Яку твоя мачуха зробила тобі минулого року.
— Як ви дізналися?..
— Ти ненавиділа її, правда ж? Вона була занадто коротка й сучасна, і ти так хотіла, щоб волосся відросло якомога швидше… але ти ненавиділа її з такою пристрастю, що вона все ще десь тут, я бачу її.
Морріґан провела рукою по своєму волоссю. Юпітер не міг ніяк побачити асиметричне каре, схоже на піксі, з зубчастими краями. Айві тоді наполягала, що Морріґан повинна змінити свою незграбну, нудну й немодну зачіску, яка була «непорозумінням». Вона справді ненавиділа цю стрижку, але волосся вже відросло. Тепер зачіска була незграбна й нудна знову і спадала на плечі.
— Знаєш, що ще я бачу? — широко всміхаючись, продовжив він і підняв її долоні, злегка потиснувши їх. — На твоїх пальцях я бачу сліди від уколів шпильок, які з’явилися, коли ти для помсти порізала її улюблену сукню, зшила шматки тканини й повісила їх у вітальні, як штори, — він заплющив очі, і з його грудей вирвався глибокий сміх. — До речі, це було блискуче.
Морріґан усміхнулася сама собі. Вона пишалася тими шторами.
— Добре. Я вірю вам. Ви бачите речі.
— Я бачу тебе, Морріґан Кроу. — Він нахилився вперед. — І ось що я тобі скажу: твоя мачуха була неправа.
— У чому? — спитала Морріґан, хоча сама вже знала відповідь. Щось усередині неї перевернулося.
— Вона казала, що ти прокляття. — Юпітер ковтнув і похитав головою. — Вона сказала це в гніві. Вона не хотіла цього.
— Звісно, що хотіла.
Він замовк, роздумуючи над цим.
— Можливо. Але це не означає, що то була правда. Це не означає, що вона була права.
Морріґан відчула, як її обличчя шаріється, і відвернулася, мимохіть потягнувшись по випічку з візка для сніданків. Вона відщипнула шматочок, але не їла.
— Забудьте про це.
— Це ти забудь, — сказав він. — Забудь цієї ж хвилини. Розумієш? Ти не прокляття.
— Так, гаразд. — Морріґан закотила очі й спробувала відвернутися, але Юпітер узяв її обличчя у свої руки і впевнено продовжив. — Ні, послухай. — Його широкі сині очі дивилися в її чорні. З нього виривався праведний гнів, як жар із тротуару влітку. — Ти питала мене, чи бути проклятою — це твій талант. Чи в тебе є вміння все руйнувати? Почуй мене, коли я скажу тобі це: ти ні для кого не прокляття, Морріґан Кроу. І ніколи не була. І, я думаю, ти весь час знала це.
Сльози запекли очі Морріґан, погрожуючи бризнути. Вона змусила себе поставити останнє запитання.
— Що буде, якщо я не пройду?
— Ти пройдеш.
— Але, скажімо, я не зможу — наполягала вона. — Що тоді? Я муситиму повернутись до Республіки? Вони будуть… будуть чекати на мене? — Морріґан знала: Юпітер зрозуміє, що вона має на увазі не свою родину, а Переслідувачів з Диму й Тіні. Коли вона заплющувала очі, вони все ще стояли перед нею
