Невермур. Випробування Морріґан Кроу - Джессіка Таунсенд

— Зазвичай Юпітер наполягає на власних… своєрідних дизайнерських рішеннях, тому що він такий гарний, — продовжувала Дама. — Але ми не можемо дозволити його жахливому смаку відобразитися на тобі. Не для такої важливої події.

— Прийом Дивообраних — це не просто вечірка в саду, міс Морріґан. На жаль, у цьому саду буде повно людей, які судитимуть та обговорюватимуть вас. Інші кандидати і їхні наставники оцінюватимуть ваші можливості у змаганні. Це дуже напружена подія.

Морріґан зіщулилася всередині. Змагання? Оцінювання? У листі Юпітера згадувалося, що її не гарантовано приймуть до Товариства і що доведеться пройти деякі випробування.

Але… глибоко всередині Морріґан думала, що після всього, що вона пережила, щоб потрапити до Невермура, після втечі від Переслідувачів з Диму й Тіні, проходження прикордонного контролю і після того, як вона обманула смерть, заради всіх святих, — після цього вона думала, що складнощі закінчилися. Ніхто не говорив про дуже напружену вечірку в саду. (Морріґан могла перелічити щонайменше дванадцять катастроф, які вона та її прокляття могли би принести на вечірку, не враховуючи укусів джмелів і сінної лихоманки.)

Здавалося, Дама Чанда відчула, що новенька почала нервуватися. Жінка пожвавішала й відмахнулася від теми розмови, ніби та була набридливою мухою.

— О, не варто хвилюватися, люба. Просто будь собою. А тепер чи можу я запитати — ми всі помираємо від цікавості… — Вона нахилилася до вуха Морріґан. — Який твій дар? Яким неймовірним талантом ти володієш?

Морріґан кліпнула.

— Мій що?

— Твій дар, дитинко. Твоє незвичайне вміння. Твій талант.

Морріґан не знала, що сказати.

— Ах, але я певна, Юпітер готує нам несподіване відкриття, правда? — сказала Дама, торкаючись пальцем її носа. — Ані слова більше, люба. Ані слова.

* * *

— Що вона мала на увазі? — спитала Морріґан у Марти, коли вони вийшли з Музичного салону й почали спускатися спіральними сходами до холу. — У мене немає ніяких… дарів або талантів, нічого такого.

Марта доброзичливо засміялася.

— Звісно, ти маєш дар. Ти ж кандидатка до Товариства Дивообраних. Ти кандидатка Юпітера Норта. Він не міг би тебе запропонувати, якби не був упевнений, що ти щось умієш.

— Не міг би? — це було новиною для Морріґан. — Але я не…

— Ти маєш. Просто не знаєш поки що.

Морріґан нічого не відповіла.

Вона думала про попередню ніч — і той чудовий момент, коли Юпітер з’явився в маєтку Кроу, радість, яку вона відчула на початку світанку, коли безпечно приземлилась у дворі готелю «Девкаліон». Тоді вона повірила, що світ відкрився для неї. Тепер їй здавалося, що вона дивиться на своє життя крізь непробивне скло.

Як вона зможе потрапити до Товариства Дивообраних, якщо для цього їй потрібно мати якийсь талант?

— Знаєш, у нього ніколи раніше не було кандидатів, — м’яко сказала Марта. — До цього часу він уже повинен був визначитися. Ми всі повинні, коли досягаємо певного віку. Не можна не сказати, що в Юпітера під дверима повно батьків, які пропонують йому гроші й різноманітні послуги за те, щоб він тільки обрав їхніх маленьких чад. Знала б ти, скільки сумних схлипів тут чути щоразу, коли наближається Великий День! Але він завжди відмовляв. Ніхто ніколи не був достатньо винятковим для цього. — Вона широко всміхнулася, заправляючи пасмо чорного волосся за вухо Морріґан. — Дотепер.

— У мені немає нічого виняткового, — сказала дівчинка, але це була неправда. Вона знала одну річ, яка робить її винятковою. Та сама річ, яка змушувала людей у Джекалфаксі переходити на інший бік вулиці, щоб уникнути зустрічі з нею. Яка могла б убити її на Вечоріння, якби Юпітер не з’явився зі своїм механічним павуком і не забрав її до Невермура.

Прокляття робило її винятковою.

Мати на собі прокляття — це талант? Тому Юпітер запропонував її? Тому що її дар — уміння все руйнувати? Морріґан скривилася. Яка жахлива думка!

— Капітан Норт трохи дивний, міс, але він не дурний. Він бачить людей такими, якими вони є насправді. Якщо він обрав тебе, це означає… — Але Морріґан так і не дізналася, що це означає, тому що Марту перервав оглушливий гуркіт і звук биття скла. Знизу почувся моторошний вереск.

Марта і Морріґан щодуху побігли вниз і, діставшись холу, застали страшне видовище: рожева люстра у формі корабля лежала розбита на чорно-білій підлозі в шахову клітинку. По мармуру розсипалися відблиски розбитого скла і кристалів. Зі стелі звисали дроти, наче нутрощі, що вилізли з мертвої туші.

Гості й персонал стояли і, пороззявлявши роти, спостерігали за цим колосальним безладом.

Марта схопилася за обличчя обома руками.

— Ох… Капітан Норт буде такий засмучений. Цей корабель був тут завжди, він його так любив. Як це могло статися?

— Не розумію, — сказав Кеджері, з’явившись із-за стійки консьєржа. — Доглядачі лише вчора ввечері перевіряли її! Вона була ідеально припасована.

— І це сталося саме сьогодні, на Світання, а не в будь-який інший день! — скрикнула Марта. — Яка жахлива невдача!

— Як на мене, нам страшенно пощастило, — сказав Кеджері. — У холі повно людей, і ніхто не постраждав. Можемо подякувати зіркам за це.

Та Морріґан подумки погодилася з Мартою. Це була жахлива невдача, і вона повинна була зрозуміти це. Її спеціалізація.

Марта скликала деяких працівників готелю і почала роздавати вказівки щодо прибирання, тим часом як Кеджері розмовляв із гостями, м’яко відводячи їх від безладу.

— Леді та джентльмени, прошу вибачення від імені всього «Девкаліона» за страшний переляк, який ви пережили, — говорив консьєрж. — Як тільки ви підніметесь до коктейльного бару «Золотий ліхтар» на шостому поверсі, почнуться розваги! Напої за рахунок закладу весь вечір! Насолоджуйтеся.

Близько десятка гостей, які стали свідками падіння люстри, радісно кинулися нагору по безкоштовні напої і забули про все, що тут сталося. Але Кеджері, Марта й решта персоналу були стривожені, як і Морріґан.

Вона обійшла місце катастрофи.

— Чи можу я допомогти?

— О! Не смійте себе обтяжувати, міс Морріґан, — сказав Кеджері, відводячи її вбік. — Загалом, гадаю, вам краще також поспішити нагору — подалі від цих звислих дротів і битого скла. Ми не хочемо, щоб ви травмувалися.

— Я не травмуюся, — запротестувала Морріґан, — я буду обережна.

— Чому б вам не піти до Димової зали? Я зателефоную нагору і попрошу їх запустити трохи ромашкового диму, щоб заспокоїти ваші слабкі маленькі нерви. Ви пережили сильний шок. Там працює хороша дівчина, швидше йдіть туди.

Морріґан зупинилась на сходовому майданчику та обернулась, щоб подивитись, як Кеджері, Марта й інші працівники готелю метушаться, підмітаючи залишки люстри в жалюгідні купки блискучого рожевого пилу.

Ніхто не дивився на неї вовком і не бурмотів