Невермур. Випробування Морріґан Кроу - Джессіка Таунсенд

— Ти вступиш до Товариства Дивообраних, Моґ, — прошепотів Юпітер. — Я обіцяю тобі, що побачу, як це сталось. І не хочу більше ніколи чути жодного слова про дурниці з прокляттям. Пообіцяй мені.

Вона пообіцяла.

Вона повірила йому.

Вона почувалася впевненіше, знаючи, що він так непохитно стоїть на її боці.

Але все ж. Пізніше того дня, коли Морріґан намагалася порахувати всі питання, яких Юпітер уперто уникав, їй не вистачало пальців обох рук.

Розділ дев’ятий. Прийом Дивообраних

— Зараз. Приготуйся стрибати.

Юпітер вирішив, що Морріґан могла б випробувати свій подарунок до дня народження на Парасольковій залізниці по дорозі до вечірки в саду. Головним недоліком Парасолькової залізниці було те, що вона ніколи не зупинялась і навіть не сповільнювала свій рух, щоб впустити або випустити пасажирів. З канату, що обвивав усе місто петлею, звисала залізна рамка і рухалася по колу. Потрібно було застрибнути на неї, коли вона пролітала повз платформу, зачепитися своєю парасолею за одне з металевих кілець, прикріплених до рамки, і сподіватися вижити, махаючи ногами в повітрі, доки не досягнеш місця призначення.

— Запам’ятай, Моґ, — сказав Юпітер, коли вони дивилися на рамку, яка, пройшовши коло, все швидше наближалася до них. — Коли прийде час спуститися, просто потягни за важіль, щоб відкрити парасольку. О, і коли будеш падати, постарайся потрапити туди, де земля м’якша, — мабуть, погані передчуття Морріґан відобразилися на її обличчі, тому що він додав: — З тобою все буде добре. На цій штуці я лише зламав ногу одного разу. Максимум два. Приготуйся… Вперед!

Вони стрибнули на залізницю, і Морріґан трималась за свою парасольку так міцно, що, здавалося, зараз розчавить її. Панічний жах, який вона відчувала, коли дивилася вниз на платформу, що наближалася, змило хвилею адреналіну, і вона з переможним вигуком стрибнула на залізницю. Юпітер широко всміхнувся і закинув голову, насолоджуючись поїздкою. Свіже весняне повітря пощипувало обличчя й очі Морріґан. Вони промчали повз «Девкаліон» і бруковані вулички Старого Міста і врешті зіскочили на своїй зупинці, якимось дивом приземлившись на ноги і не зламавши їх.

Університетська територія Товариства Дивообраних була оточена високими цегляними стінами. На вході стояла сувора охоронниця, яка перевіряла імена за списком, але вона відразу впізнала Юпітера і з усмішкою помахала їм, пропускаючи всередину.

Щось змінилося, коли вони пройшли крізь ворота. Було таке відчуття, ніби все стало трохи інакшим, навіть повітря. Морріґан глибоко вдихнула. Навколо витав запах жимолості й троянд, а сонячне проміння, що падало на її шкіру, стало теплішим. Дивно, подумала вона. З того боку воріт небо було далеко не блакитним, а замість квітів ще були тільки крихітні пуп’янки, що ледве натякали на прихід весни.

Юпітер сказав щось, що прозвучало як «то добре».

— Перепрошую, добре… що? — збентежено перепитала Морріґан.

— Тодобр: скорочення від Товариство Дивообраних — так ми його тут називаємо. Усередині стін Тодобру погода трохи більш…

— Трохи більш ніж що?

— Просто трохи більш. Більш ніж будь-де в Невермурі. Тодобр живе своїм особливим кліматом. Сьогодні трохи тепліше, трохи більш сонячно, трохи більш по-весняному. Нам пощастило. — Він зірвав пагін вишневого цвіту з гілки і встромив собі в петлю на піджаку. — Але це палиця з двома кінцями. Узимку тут трохи більш вітряно, трохи холодніше і трохи сумніше.

Дорогу, що вела до головної будівлі, оточували по боках гасові ліхтарі і два ряди прямих зсохлих чорних дерев, які так дивно виглядали серед усіх цих кольорових клумб і рожевих квітучих вишень.

— А як же ці? — запитала Морріґан, указуючи на дерева.

— Та ні, ці вже цілі Ери не цвітуть. Вогнецвіти — колись гарні, але зараз усі вимерли, і їх неможливо зрубати. Це хворе місце для садівників, тому нічого не кажи — ми всі просто робимо вигляд, що це дуже потворні статуї.

Наставники зі своїми кандидатами поспішали повз них, розмовляючи і сміючись, ніби йшли на чийсь день народження, а тим часом Морріґан перетворилась на великий клубок нервів.

Вона відчувала себе такою далекою від них, ніби йшла по Місяцю.

Усі п’ять поверхів головної будівлі університету, що була підписана на вказівнику як Дім Праудфутів, були збудовані з яскраво-червоної цегли та обвиті плющем. Сьогодні кандидатам не дозволялось заходити до будинку, але сади навколо були неймовірні. Був чудовий весняний день, навколо стояли люди в світлих лляних костюмах і сукнях пастельних кольорів. Юпітер дозволив Морріґан вибрати одяг для себе — чорну сукню зі срібними ґудзиками, яку Дама Чанда назвала «стильною, але недостатньо феєричною». Морріґан подумала, що в лимонно-жовтому костюмі Юпітера і його лавандових черевиках достатньо феєричності на двох.

Квартет скрипалів грав на сходах широкої тераси над галявиною. У великому білому наметі був стіл із цілими горами тістечок з кремом, пирогів і високих желейних скульптур, що аж похитувались, але Морріґан не могла думати про їжу. Хвилювання гризло її зсередини.

Поки вони рухалися натовпом, Морріґан помічала, що люди озираються на них, і на їхніх обличчях були емоції від ввічливого здивування до повного шоку.

— Чому всі дивляться на нас?

— Вони дивляться на тебе, тому що ти зі мною. — Він радісно помахав двом жінкам, які витріщилися на них. — А на мене дивляться тому, що я дуже вродливий.

Більшість кандидатів розбилися на групки. Морріґан трималася поруч із Юпітером.

— Вони не кусаються, — сказав Юпітер, ніби читаючи її думки. — Ну, майже всі. Не наближайся до того хлопця з собачим лицем біля дерева. Можливо, йому ще не вкололи всі ін’єкції.

Біля одного з високих кущів папороті, які були розсаджені по всій галявині, справді тинявся хлопчик із собачою мордою. Також там були хлопець із удвічі довшими за норму руками й дівчинка з довжелезним блискучим чорним волоссям, заплетеним у коси, яке тяглося за нею на багато метрів.

— Не думаю, що це рік цікавих фізичних особливостей, на превеликий їхній жаль, — замислено сказав Юпітер. — Усі ще не відійшли від дівчинки з руками-молотами кілька років тому. Після її випуску на ремонт витратили багато коштів. Думаю, зараз вона професійно займається боротьбою.

Юпітер водив Морріґан садовими стежками, бурмочучи собі під ніс коментарі про всіх навколо.

— Без Чарльтон, — тихо сказав він, обережно кивнувши в бік чоловіка з довгим волоссям, у шкіряних штанах і піджаку зі складками. — Мерзенний чоловік. Тікай він нього, як від чуми.

Біля Беза Чарльтона стояла групка дівчат. Одна з них, що мала густе каштанове волосся і блискучу блакитну сукню, кинула погляд на Морріґан і прошепотіла щось друзям. Вони витріщилися на Морріґан, яка вичавила з себе усмішку, згадавши слова Дами Чанди про перші враження. Дівчата засміялись, але вона не могла зрозуміти, добре це чи погано.

Юпітер узяв дві склянки фіолетового пуншу