Норвезькі народні казки - Автор невідомий - Народні казки
Злетілися птахи з цілого лісу й заступили сонце. Та коли вони побачили зерно, то кинулись його дзьобати, зчинили бійку й геть забули, що їм треба спинити коня й хлопця.
їдуть вони далі горами й долинами, вершинами й болотами, а кінь прислухається та й питає:
— Ти нічого не чуєш?
— Чую, тепер у лісі щось так тріщить, що мені аж страшно, — відповідає хлопець.
— Це всі звірі біжать за нами, їх послали, щоб вони спинили нас, — каже кінь. — Але кинь їм те м’ясо з дванадцяти волів, вони почнуть їсти і забудуть про нас.
Хлопець так і зробив, а з лісу саме з’явилися ведмеді, вовки, лиси та інші звірі. Побачили вони м’ясо, накинулись на нього, зчинили бійку й геть забули про коня і про хлопця.
А вони помчали далі — на такому коні, поки звірі поїдять м’ясо, можна далеко втекти.
Раптом кінь заіржав та й питає хлопця:
— Ти нічого не чуєш?
— Чую, ніби десь далеко-далеко ірже лоша, — відповів він.
— То великий кінь, але він ірже так далеко, що тобі здається, ніби ти чуєш голос лошати.
Довго ще вони їхали, аж ось кінь знов заіржав та й питає:
— Ти нічого не чуєш?
— Тепер я добре чую, що ірже кінь, а не лоша, — відповів хлопець.
— Ти ще раз почуєш його, — сказав кінь, — і тоді переконаєшся, який у нього могутній голос.
Помчали вони далі. Нарешті кінь заіржав утретє. Та не встиг він запитати хлопця, чи той нічого не чує, як над височиною пролунало таке іржання, що аж гори і долини задрижали.
— Ось ми й приїхали, — сказав кінь. — Швидше накрий мене дванадцятьма шкурами, з яких стирчать цвяхи, скинь на землю діжу з дьогтем, а сам вилазь на високу сосну. Коли той кінь прибіжить, у нього з ніздрів бухкатиме вогонь, і він запалить дьоготь. Дивись, якщо полум’я здійметься вгору, то я переміг, а якщо воно постелиться низом, то програв. Коли побачиш, що я переміг, зніми з мене вуздечку, накинь на коня, і він буде приборканий.
Тільки-но хлопець накрив коня шкурами, що були втикані цвяхами, скинув діжу на землю і виліз на високу сосну, як примчав чужий кінь. Полум’я, що бухкало йому з ніздрів, відразу запалило дьоготь. І коні почали битися, аж каміння полетіло до самого неба. Вони билися передніми копитами й задніми, кусали один одного, а хлопець дивився то на них, то на полум’я. Нарешті воно знялося вгору, бо скільки чужий кінь не бив копитами, скільки не кусав Коня-велетня, а все натикався на гострі цвяхи і нарешті здався.
Побачив це хлопець і накинув на нього вуздечку. Кінь став такий покірний, що можна було поганяти його лозиною. Він був теж буланий і такий схожий на Коня-велетня, що їх ніхто б не розрізнив.
Хлопець сів на приборканого коня і поїхав до королівського двору. Його кінь біг поряд без вуздечки. Приїхали вони, а король стоїть на ганку.
— Можете ви вгадати, котрий кінь здобутий, а котрий мій власний? — спитав його хлопець. — Коли не вгадаєте, то ваша дочка стане моєю.
Король обійшов коней з усіх боків, дивився і спереду, і ззаду, та обидва вони були однаковісінькі.
— Ні, — признався він, — не можу вгадати. І коли ти вже здобув моїй дочці такого гарного коня, я віддам її за тебе. Але спершу треба перевірити, чи справді так судилося. Вона двічі сховається від тебе, а потім двічі сховаєшся ти. І коли ти обидва рази знайдеш її, а вона тебе не знайде, то так судилося, вона стане твоєю дружиною.
— Такої умови в нас не було, — сказав хлопець. — Але я спробую, коли вже інакше не можна.
І королівна сховалася перший раз.
Вона обернулася в качку й попливла по ставку біля королівського двору. А хлопець подався до свого коня й запитав, де сховалася дівчина.
— Візьми рушницю, піди до ставка, націлься в качку, що там плаває, і королівна знайдеться, — сказав кінь.
Хлопець узяв рушницю й пішов до ставка.
— Я хочу підстрілити цю качку, — сказав він і почав цілитись у неї.
— Ні, ні, любий, не стріляй, це я! — вигукнула королівна.
Так хлопець знайшов її вперше.
Вдруге вона обернулась у буханець хліба і вмостилася серед інших чотирьох буханців на кухонному столі, таких однакових, що їх годі було розрізнити. Але хлопець пішов до свого коня й запитав, де сховалася королівна.
— Візьми гострого ножа і вдай, що хочеш відрізати собі шматок хліба з того буханця, який лежить на кухонному столі в короля третій ліворуч, тоді королівна знайдеться, — сказав кінь.
Хлопець пішов до кухні, взяв найбільшого ножа, знайшов третій буханець ліворуч на столі й замахнувся його різати.
— Хочу відрізати собі цілушку з цієї хлібини, — сказав він.
— Ні, ні, любий, не ріж, це я! — зойкнула королівна.
Так він знайшов її вдруге.
Тепер ховатися мав хлопець. Він попросив коня сховати його так, щоб королівна не знайшла. Першого разу кінь обернув хлопця в гедзя і сховав у свою ліву ніздрю. Королівна ходила навкруги, шукала, нишпорила в усіх закутках, хотіла підступити й до коня, але він кусався і бив копитами. Так вона й не знайшла хлопця.
— Я не можу тебе знайти, — сказала вона, — тож виходь сам зі свого сховку!
І хлопець відразу з’явився перед нею в стайні.
Вдруге кінь також навчив його, як сховатися. Хлопець обернувся в грудку землі й заліз під ногу коневі між копитом і підковою. Королівна скрізь його шукала, скрізь нишпорила, зайшла й до стайні. Цього разу кінь підпустив її до себе, вона всюди роздивлялася, але не могла заглянути під копито, бо кінь міцно стояв ногами. Так вона й не знайшла хлопця.
— Ну що ж, виходь сам, бо я не можу тебе знайти, — сказала королівна, і хлопець відразу з’явився перед нею в стайні.
— Тепер ти моя, — сказав він королівні. — Самі бачите, що так судилося, — звернувся він до короля.
— Авжеж, так судилося, — погодився король.
Невдовзі справили весілля. Хлопець сів на свого коня, а дівчина на свого і поїхали вінчатися. А на таких баских конях вони згаяли небагато часу на дорогу.
Мудра дівчина
Жив собі король, і було в нього багато синів, я добре й не знаю скільки. Але найменшому ніяк не сиділося вдома. Він усе поривався в
