Норвезькі народні казки - Автор невідомий - Народні казки

Брати радо погодились і так підкували йому коня, що каміння підлітало високо вгору, коли він мчав узгір’ям, а золоте сідло й вуздечка блищали, аж поки вершник зник з очей.

— Тепер ми поїдемо до королівського двору, — сказав Кінь-велетень, бо так його прозвали. — Але не забудь попросити в короля простору стайню і добрий харч для мене.

— Ні, не забуду, — пообіцяв хлопець.

Ударив кінь копитами об землю, і хлопець незчувсь, як опинився біля королівського двору.

Під’їхав він, а король стоїть на ганку й очам своїм не вірить.

— Диво, та й годі, — каже він. — Зроду я не бачив такого вершника й такого коня!

А коли хлопець попросився на службу, король так зрадів, що мало не затанцював.

— Певне, що для такого лицаря служба в мене знайдеться! — сказав він.

— Але моєму коневі потрібні простора стайня і добрий харч, — поставив умову хлопець.

— Твій кінь матиме вдосталь пахучого сіна і добірного вівса, а решта лицарів заберуть зі стайні своїх коней, і він стоятиме сам, щоб йому було не тісно, — пообіцяв король.

Та минуло небагато часу, і королівські слуги почали заздрити хлопцеві. Вони хтозна-що йому зробили б, якби зважились. Нарешті вони сказали королю, ніби хлопець нахвалявся, що, якби схотів, то визволив би королівну, яку давно колись украв троль.

Король відразу покликав хлопця до себе, сказав йому, що почув від слуг, і звелів збиратися в дорогу.

— Якщо визволиш мою дочку, то одружишся з нею і отримаєш півкоролівства, а якщо ні, то накладеш головою, — такі були його слова.

Дарма запевняв хлопець короля, що не казав такого, той не слухав його. Не було іншої ради, вирішив хлопець спробувати щастя.

Пішов він до свого коня, сумний, як ніч, а кінь і питає його, чого він так зажурився.

— Як же не журитися? — каже хлопець. — Звелів мені король урятувати від троля його дочку, а коли не врятую, то нахвалявся вбити мене. Досі її нікому не пощастило врятувати, то і я не врятую.

— Не журися, — сказав кінь, — я тобі допоможу. Але спершу мене треба добре підкувати. Попроси в короля десять пудів заліза і дванадцять криці та двох ковалів. Один хай зробить підкови, а другий хай мене підкує.

Пішов хлопець до короля, і той дав йому все, що треба: заліза, криці та двох ковалів. Коня добре підкували, і хлопець виїхав з двору, тільки закурилося за ним.

Гора, в якій троль тримав королівну, була стрімка, мов стіна, і гладенька, мов скло. Ніхто не міг виїхати по ній до вершини.

Першого разу кінь скочив на кручу, трохи піднявся, але передні ноги в нього почали ковзати, і врешті вони з хлопцем скотилися додолу, аж луна пішла горами.

Другого разу кінь піднявся трохи вище, та все ж одна нога в нього посковзнулась, і вони впали з таким гуркотом, ніби почався землетрус.

А за третім разом кінь сказав:

— Добре натужмося!

Він помчав угору так, що каміння полетіло до неба, і вискочив на вершину. Хлопець з розгону в’їхав у гору, вхопив королівну, і, поки троль опам’ятався, його вже й слуху не стало. Королівна була врятована.

Повернувся хлопець до двору з королівною. Король зрадів, коли побачив дочку. Але слугам знов пощастило намовити його проти хлопця.

— Дякую, що ти врятував мою дочку, — сказав король, коли хлопець зайшов з королівною до нього, і обернувся, наче на цьому все й скінчилося.

— Тепер вона буде моя, як досі була ваша, адже ви дотримаєте свого слова, — сказав хлопець.

— Дотримаю, — відповів король, — я віддам її тобі, як і обіцяв. Але спершу зроби так, щоб сонце світило в королівський садок.

— Такої умови в нас не було, — відповів хлопець, — але я спробую, бо хочу одружитися з королівною.

Пішов він до свого коня і розповів, чого король зажадав від нього.

— Гаразд, — каже кінь, — я тобі допоможу. Але спершу мене треба добре підкувати. Нехай король дасть двадцять пудів заліза і дванадцять пудів криці та двох ковалів, одного — щоб зробив підкови, а другого — щоб підкував мене, тоді матиме сонце в садку.

Пішов хлопець до короля, і той посоромився відмовити йому, відразу дав усе, що треба. Підкували коня, хлопець сів на нього і поїхав на гору, яка заступала сонце. І від кожного кроку Коня-велетня гора опускалася на п’ятнадцять ліктів. Так вони скакали по горі, поки її зовсім не стало.

Повернувся хлопець до королівського двору та й питає, чи тепер королівна стане його дружиною, бо сонце вже світить у вікна і в садок. Проте слуги знов намовили короля проти нього.

— Так, я віддам за тебе дочку, — сказав король, — але аж тоді, коли ти знайдеш їй такого коня, як маєш сам.

— Такої умови в нас не було, — відповів хлопець, — я й так заслужив королівну.

— Ні, — мовив король, — як я сказав, так і буде, а коли не дістанеш королівні такого коня, то накладеш головою.

Пішов хлопець до стайні смутний, як ніч, і розповів коневі, чого від нього зажадав король.

— А цього його жадання не можна виконати, — докінчив він, — бо на світі немає ще одного такого коня, як ти.

— Є, — відповів кінь, — та його не легко здобути: той кінь у пеклі. Але ми спробуємо. Піди до короля й попроси, щоб мене знов підкували і для підків узяли двадцять пудів заліза і двадцять криці. Один коваль хай зробить підкови, а другий хай підкує мене. Доглянь тільки, щоб гаки і шпені на підковах були як слід вигострені. І ще хай король дасть дванадцять мішків жита, дванадцять мішків ячменю, з дванадцяти волів м’яса, дванадцять волових шкур з двомастами цвяхів, понабиваних у кожну. І таку діжу, у яку влізло б дванадцять діжок дьогтю.

Хлопець пішов до короля і попросив усе те, що йому звелів кінь. Король посоромився відмовити йому й дав, що треба.

Коли все було готове, хлопець сів на коня і виїхав із двору. Мчать вони горами, мчать долинами, а кінь і питає:

— Ти нічого не чуєш?

— Чую, щось так свистить у повітрі, що мені аж страшно, — відповів хлопець.

— То всі лісові птахи летять за нами, їх послали, щоб вони затримали нас, — сказав кінь. — Порозрізай мішки з зерном, і вони забудуть про нас.

Хлопець попрорізував дірки в мішках, і