Норвезькі народні казки - Автор невідомий - Народні казки

— Тепер сідай на нього і пливи до короля. А дорогою бери на корабель усіх, хто тобі трапиться.

— Я зроблю так, як ви звеліли, — сказав Пічкур, сів на корабель і поплив.

Пливе він, пливе і бачить якогось довготелесого худющого небораку, що лежить під горою і їсть каміння.

— Хто ти такий і чому ти лежиш під горою і їси каміння? — спитав Пічкур.

— Я завжди голодний, тому радий з’їсти навіть каменюку. Візьми мене з собою, може, я десь наїмся.

— Сідай, коли хочеш, місця вистачить, — відповів Пічкур.

Довготелесий сів на корабель і взяв собі на дорогу кілька великих каменів.

Пливуть вони, пливуть, аж бачать — якийсь чоловік сидить на осонні і смокче чопа від діжки.

— Хто ти такий і чому ти смокчеш чопа? — спитав Пічкур.

— О, хто не має діжки, то мусить задовольнитися чопом, — відповів чоловік. — Я завжди такий спраглий, що ніколи не можу напитися досхочу. Візьми мене з собою, може, я десь нап’юся.

— Сідай, коли хочеш, місця вистачить, — відповів Пічкур.

Чоловік сів на корабель і взяв із собою чопа.

Пливуть вони, пливуть, аж бачать — якийсь чоловік приклав до землі вухо й до чогось дослухається.

— Хто ти такий і яка тобі користь із того, що ти лежиш і дослухаєшся до землі? — спитав Пічкур.

— Я дослухаюся до трави, бо чую, як вона росте, — відповів чоловік. — Візьми мене з собою, може, я почую щось цікаве.

— Сідай, коли хочеш, місця вистачить, — відповів Пічкур.

Чоловік сів на корабель, і стало їх четверо.

Пливуть вони, пливуть, аж бачать — якийсь чоловік стоїть і все в щось націлюється.

— Хто ти такий і чому ти все в щось націлюєшся? — спитав Пічкур.

— Я маю такий гострий зір, — відповів чоловік, — що можу пустити стрілу на другий кінець світу і влучити нею в що треба, — відповів чоловік. — Візьми мене з собою, може, я щось гарне встрілю.

— Сідай, коли хочеш, місця вистачить, — відповів Пічкур.

Чоловік сів на корабель, і стало їх п’ятеро.

Пливуть вони, пливуть, аж бачать — якийсь чоловік стрибає дорогою на одній нозі, а до другої прив’язав сімдесятипудовий тягар.

— Хто ти такий і чого ти йдеш на одній нозі, а до другої прив’язав сімдесятипудовий тягар? — спитав Пічкур.

— Я такий легкоступий, що якби йшов обома ногами, то дійшов би на другий кінець світу менш як за п’ять хвилин, — сказав той чоловік. — Візьми мене з собою, може, там трапиться якась тяжка дорога.

— Сідай, коли хочеш, місця вистачить, — відповів Пічкур.

Чоловік сів на корабель, і стало їх шестеро.

Пливуть вони, пливуть, аж бачать — якийсь чоловік стоїть і затуляє собі рота.

— Хто ти такий і чого ти затуляєш собі рота? — спитав Пічкур.

— О, я тримаю в собі сім літ і п’ятнадцять зим, — відповів чоловік, — отож мушу затуляти рота, бо якби вони вирвалися, то миттю заморозили б увесь світ. Візьми мене з собою, може, я десь випущу їх.

— Сідай, коли хочеш, місця вистачить, — відповів Пічкур.

Чоловік сів на корабель, і стало їх семеро.

Пропливли вони ще трохи і дісталися до королівського двору.

Пічкур відразу подався до короля та й каже:

— Я спорудив корабель, що однаково плаває по воді й по землі. А тепер хочу отримати королівну, яку ви обіцяли за нього.

Та королю не сподобався Пічкур — надто він був замурзаний, аж ніяк не схожий на королевича. Не хотілось йому віддавати дочку такому волоцюзі. От він і каже йому:

— Не віддам я тобі королівни, коли ти не спорожниш комори, в якій стоїть тисяча бодень м’яса. Якщо впораєшся з тим м’ясом до завтра, королівна буде твоя.

— Спробую, — відповів Пічкур. — Але дозвольте мені взяти з собою одного свого товариша.

— Бери хоч і всіх шістьох, — відповів король.

А сам собі думає: «Тієї комори не спорожнить і шістсот чоловік, не те що один».

Пічкур узяв із собою того довготелесого, що з голоду їв каміння. Відчинили вони комору, і той поїв геть усе м’ясо, залишив тільки п’ять шматків сала, но шматку кожному з тих, що тим часом сиділи на кораблі.

Пішов Пічкур до короля та й каже:

— Комора вже порожня, тепер я хочу отримати королівну.

Король заглянув до комори, а вона й справді порожня. Але Пічкур був такий замурзаний, що королю не хотілося віддавати йому свою дочку. І він вигадав нову умову.

— У моєму льоху стоїть пиво й давнє вино, по триста діжок кожного. Якщо ти вип’єш усе те до завтра, то отримаєш мою дочку, — сказав він.

— Спробую, — мовив Пічкур. — Але дозвольте мені взяти з собою одного свого товариша.

— Бери, — погодився король.

А сам собі подумав: «Там стільки пива й вина, що з ним не впоралося б і всі семеро прибульців».

Пічкур узяв тільки того, що смоктав чопа й завжди був спраглий, і король повів їх у льох. Там чоловік із чопом заходився випивати діжку за діжкою, аж поки не спорожнив їх, але в останніх залишив трохи пива, якраз стільки, щоб вистачило по кілька кухлів решті п’ятьом його товаришам.

Другого дня їх випустили з льоху, і Пічкур подався до короля.

— Я впорався з пивом і вином, а тепер хочу отримати королівну, — сказав він.

Король не повірив йому.

— Ану я піду й сам гляну, — сказав він.

Але всі діжки в льоху справді були порожні. Та Пічкур був замурзаний, зовсім не схожий на королевича, і король не хотів мати такого зятя. Тож він придумав ще одну умову.

— Коли ти за десять хвилин принесеш із другого кінця світу води королівні на чай, отоді й отримаєш її за дружину і півкоролівства в посаг.

Король був щедрий на обіцянки, бо не вірив, що цю його умову можна виконати.

— Спробую, — відповів Пічкур.

Пішов він до того свого супутника, що стрибав на одній нозі, а до другої прив’язував сімдесятипудовий тягар, та й каже йому:

— Відв’яжи свій тягар і чимдуж біжи на обох ногах на другий кінець світу, щоб за десять хвилин приніс звідти королівні води на чай.

Той відв’язав тягар, узяв відро і так помчав, що за мить його вже й не видно було. Але хвилина спливала за хвилиною, а він не повертався, Залишилось уже не більше трьох хвилин до визначеного терміну. Король був дуже радий.

Тоді Пічкур покликав того чоловіка, що чув, як росте трава, й попросив його послухати, де