Краще сидіти вдома... - Аліна Миколаївна Болото

Свєтка притихла, але ненадовго:

— Тайфунчику, а ти татові поясниш щодо куртки?

— Цікаво, Абукраба ти не злякалася, а власного тата боїшся?

— Нетактовний ти птерод, Тайфуне! — розсердилася Свєтка й замовкла.

Сіли ми все-таки на пустирі, де було вже темно, і тому поки колега займався підбитим патрульним кораблем, я вирішив провести Свєтку до двору. Вона загорнула кота в батькову куртку й попленталася спереду, раз-по-раз спотикаючись. Я не перевтілювався, оскільки однаково було темно, і роздивитися мене було не так просто.

Довів я Свєтку майже до самого будинку, а там уже починалася смуга ліхтарів, і хотів було вже попрощатися…

— Тайфунчику, — раптом запитала Свєтка злегка зміненим голосом, — ти не бачиш, ось там, із хлопцями, Лариса стоїть?

Справді, біля під’їзду перебувала істота з фотографії, та сама, з «шикарною зачіскою». По-моєму, вона радісно хихикала.

— А Борька із себе пародиста вдає! Теж мені, гуморист!

Свєтка ще секунду вдивлялася в юрбу біля під’їзду:

— Тайфунчику, я тобі допомагала?

Я постарався забути клавішу малого стрибка й заляканого запитаннями колегу:

— Допомагала.

— Тайфунчику, ти фотографії з альбому всі пам’ятаєш?

— Усі, — відповів я, не розуміючи, до чого вона веде.

— Там був артист, він нашого розвідника в багатосерійному фільмі грав… Ну, борода в нього ще, як у тата…

В альбомі було зображення лише однієї людини з бородою.

— Тайфунчику, перевтілься, що тобі, важко?!

Я подумав і перевтілився в розвідника з бородою.

— Підемо на світло.

Ми вийшли на освітлене місце, і я краєм ока помітив, як насторожилася група біля під’їзду. Свєтка врочисто потисла мені руку й запитала зненацька сумно:

— А ти ще прилетиш?

— Може, — сказав я, погладив по голові ультунового Васька й пішов.

Я не встигла ввійти в під’їзд, як мене наздогнав Борька:

— Це хто був?.. Розвідник?!

— Мене незабаром на завдання пошлють, Бориску, — сказала я й захлопнула двері в нього перед носом.

Картоплю однаково довелося дочищати мені. Два коти Васьки вмивалися, сидячи на шафі, а я чистила картоплю й думала.

Народився я невдахою. Усі брати й сестри проходили цикл розвитку в типовому інкубаторі, і тільки мене загубили при завантаженні камери. Я теліпався під склепінням рідної печери, доки не відросли щупальця і не прийшла пора навчання. У школі першого ступеню я прославився тим, що маскувався найгірше за всіх і найчастіше попадався на витівках. При переході на другий ступінь я настільки невдало змінив кольори, що вчитель отримав стягнення. Третій ступень… Утім, там теж не було нічого хорошого.

Я вибрав патрульну службу на зло самому собі, але, на жаль, доля моя й тут пішла навскоси. У найтихішому секторі я примудрився вистежити зграю абукрабиків, але сили виявилися нерівними, і мені довелося рятуватися втечею. Корабель підбили першим же залпом, дітися однаково було нікуди, і я вломився в закритий район Всесвіту.

Сідаючи на першій-ліпшій планеті, я розраховував зустріти представників Дружнього світу, але на Землі таких не виявилося. Довелося вступати в контакт із аборигеном, користуватися запропонованою допомогою, захоплювати корабель абукрабиків і прориватися до себе. Однак чужий корабель не приніс удачі: його пульт керування виявився заблокованим, я не зміг висадити землянина, і з моєї вини він потрапив у наш світ. Був грандіозний скандал. Зрештою, історія завершилася благополучно, але строк стажування мені продовжили.

Минуло чимало часу. Я майже забув про свою пригоду, але мені нагадали… Можливо, я чиню нерозважливо, можливо, все це погано скінчиться, але закритого сектора мені не минути.

Вони ледь не зіштовхнулися на сходах. Один ковзнув невидющим поглядом і відразу забув про зустріч, інший машинально відзначив знайоме обличчя й миттєво вирішив скористатися нагодою.

Чорноокий хлопчик у розстебнутій осінній куртці потупав трішки перед дверима, виявив, що вони не замкнені, і зважився ввійти. Він ледве встиг закрити голову рукою від предмета, що летів згори. Предмет врізався в підставлений лікоть, відскочив і застрибав по підлозі, розмотуючи товсту зелену нитку.

— Ти повернувся?! — у цьому вигуку було стільки обурення, скільки могло вкласти в нього п’ятнадцятирічне дівчисько, ображене до глибини душі. Небажаний гість опустив руку й сказав:

— Здрастуй, Свєтко.

— Здоровалися вже! — вона вперла руки в боки, нагнула голову й відкрила рот, готова вистрелити новою чергою гнівних слів.