Краще сидіти вдома... - Аліна Миколаївна Болото

Не думав, що виберуся. Десятилап усе-таки порвав мене неабияк, хоча могло бути й гірше, адже я вперше брав участь у подібному турнірі, добре б, в останнє. Треба подати пропозицію, щоб у підготовку патрульних включали елементи рукопашно-зубохвостого бою.

Свєтка, побачивши моє сумне обличчя, підозріло засопіла, але її відволік Васько, який прийняв сопіння за «киць-киць». Він сказав «няв» настільки противним голосом, що Свєтка розсердилася й взялася його лаяти:

— Ти, Васько, — егоїст! Ти думаєш, один їсти хочеш, і в мене є тут у кишені запаси минтаю! Якщо ти ультуновий, то маєш харчуватися енергією просто з повітря!

— Няв! — стояв на своєму кіт.

— Біжи до Абукраба, нехай він тебе рибою годує.

Кіт нервово смикнув хвостом і метнувся в шахту ліфта.

— Думаєш, там для тебе спеціально мишей розплодили? — крикнула Свєтка йому навздогін.

Відповіді не було, кіт не повернувся. Свєтка машинально струсила білий пил зі штанів і запитально глянула на мене.

— Можливо, ультунові коти запросто лазять по стінах, — припустив я.

Як би там не було, Васько зник. Свєтка бігала дивитися й казала, що бачила чорну цятку, котра нібито повзла по стіні нагору. Коли я запропонував їй піти за Васьком, Свєтка спочатку злякалася:

— Я боюся висоти!

Тоді я пояснив: можна замружити очі, тому що система атмосферного руху не вимагає зорової координації. Вахтові жетони спеціально призначені для тих, хто зі страху розучився літати, розуміти чужі мови…

— До чого тут страх?! — розлютилася Свєтка. — Це розумна обережність.

— Ти ж не збираєшся вести підґрунтовий спосіб життя?

Тепер вона заявила, що не пам’ятає, як включається літальний апарат.

— Нічого включати не треба! Якщо хочеш летіти, злетиш.

— Тоді ти лети першим!

Я зібрав щупальця, що залишилися, докупи і спробував злетіти, але не відірвався від підлоги навіть на сантиметр.

— Ти сам боїшся! — закопилила губи Свєтка й подивилася нагору, туди, де був вихід на поверхню. — Тут літати — однаково, що в камінній трубі плазувати.

Із другої спроби я здійнявся майже до рівня заклиненої кабіни, що стирчала над підлогою, потім зірвався й відключився від зовнішнього світу.

Опам’ятався тому, що Свєтка несамовито смикала мене за напіввідірване щупальце й волала при цьому:

— Тайфунчику, не вмирай!

Добре, що десятилап скалічив не тільки центр атмосферного руху, але й систему захисту, інакше б я мимоволі клацнув її розрядом за таке знущання. Розгледівши, що двоє очей я все-таки розплющив, вона кинула щупальце й залилася слізьми:

— Тайфунчику, не вмирай!

— Ти злітатимеш чи ні?! — свиснув я, намагаючись увернутися від солоної рідини, що обпалювала не гірше за кислоту.

— Тайфунчику, а як же ти?

Мені зовсім не хотілося підніматися на поверхню й зустрічатися там з Абукрабом ще раз: складно сподіватися, що за час нашої розлуки він сповнився до мене ніжними почуттями. Однак переконати в цьому Свєтку виявилося справою нелегкою.

— Я одна нікуди не полечу: я боюся. Усі мене кинули. Васько втік, ти збираєшся валятися тут!.. Зараз перелізу через ліфт, кинуся вниз і розіб’юся!

Одним оком я подивився на кабіну, переконався, що в щілину між нею й стінкою шахти не пролізе навіть мишка, і запитав:

— Як ти збираєшся розбиватися в адаптаційному скафандрі? До того ж, ще невідомо, чи є поверхи під нами, може, там нема куди кидатися?

Свєтка задумалася, але ненадовго:

— Тайфунчику, перевтілься в черв’яка, га… Будеш мені дорогу підказувати, все-таки, твої чотири ока й мої два — майже комплект.

Легко сказати, перевтілься. Жували б її стільки часу, як мене, подивився б, як вона перевтілювалася!

Свєтка часто закліпала, і я, щоб уникнути нового солоного душу, став перевтілюватися…

Вона заверещала так, що ліфтова шахта загуділа, і відстрибнула подалі:

— Це не це!

Здається, десятилапи почали непогано в мене виходити. Це рогате чудовисько робити простіше, ніж стискатися в маленького хробака, але я переборов труднощі й перевтілився в істоту з кільцевими насічками. Свєтка відразу схопила мене й намотала на шию:

— Ти будеш моїм шарфиком!

Шарфиком так шарфиком.

Підніматися нагору виявилося не так страшно, як я думала: пливеш, майже як у прозорому ліфті. Ваську, напевно, лізти по стіні було страшніше. Вискочили з шахти, ніби чорт із труби, і здійнялися над поверхнею планети.

Вежа, вежа-гриб, лежала на боці, виставивши небесам розкидані нутрощі! Немов гігантський ніж розпоров грибну ніжку, вихопив край з капелюшка й, зрештою, звалив поганку. Крізь прозорі стіни виднівся хаос покручених поверхів і гора мотлоху, у яку перетворився речовий світ Абукраба. Ультуна, що вирвалась з підземелля, змела все на своєму шляху.

Однак далеко полетіти не вдалося: якась пружна, чи невидима сітка накрила нас із Тайфуном і потягла вниз.

— Енерна сітка! — тривожно свиснув Тайфун. Але я вже побачила внизу чорний панцир Абукраба й