Водяничок - Відфрід Пройслер

Привиденя кинулося до найближчого віконця, щоб визирнути надвір, але відразу аж сахнулося назад і заплющило очі.

Надворі було так ясно, аж очі сліпило. Привиденя, мружачись, обережно виглянуло з віконця. Минув якийсь час, поки воно нарешті зовсім розплющило очі.

— Ох! — вражено вигукнуло Привиденя. — Який же ясний сьогодні світ! І який барвистий!

Досі Привиденя вважало, що дерева чорні, а дахи сірі. А тепер побачило, що ні, що дерева зелені, а дахи червоні.

Усе мало свою барву!

Двері й віконні рами були коричневі, гардини на вікнах — строкаті. Подвір’я замку вкрите жовтим гравієм, на мурах зеленіли кущики блискучої, соковитої трави, на башті майорів прапор з червоними й золотистими смугами, а над усім цим — осяйна блакить літнього неба, й на ньому — кілька білих хмаринок, маленьких, загублених, як рибальські човни в безмежному морі.

— Як же гарно! Як гарно! — не могло надивуватися Привиденя.

Аж через якийсь час воно збагнуло, що сталося.

— Невже-таки я прокинувся вдень?

Привиденя протерло очі, чмихнуло носом — ні, ні, то був не сон!

— Це день, це ясний день! — вигукнуло воно з великої радості.

Як і чому саме сьогодні його бажання справдилося, Привиденя не знало.

Може, сталося диво?

Хто це знає…

Але Привиденяті було про те байдуже.

«Головне, — думало воно, — що я нарешті роздивлюся на світ удень. Гайда! Не можна ні хвилини гаяти. Треба гарненько розглянутися в замку».

Згораючи з цікавості, Привиденя мерщій збігло драбиною з горища. Опинившись на головних сходах, воно перелетіло з четвертого поверху на третій, з третього на другий, а з другого на перший. А тоді майнуло у вестибюль, що виходив на замкове подвір’я.

Як на те, саме цього ранку пан учитель Тальмайєр привів свій четвертий клас у замковий музей і саме тієї миті йшов з учнями через вестибюль до зали.

Побачивши Привиденя, дівчатка заверещали з подиву, а хлопці загукали:

— Пане Тальмайєр, привид! Привид, пане Тальмайєр!

У вестибюлі знявся неймовірний галас, і Привиденя, не звичне до крику дітей, так перелякалось, що кинулося навтьоки. Воно шаснуло в двері і опинилось на замковому подвір’ї.

Діти зрозуміли, що Привиденя їх злякалося.

— Мерщій, мерщій! — загукало кілька хлопчаків. — За ним, спіймаємо його!

— Авжеж, авжеж! — закричали всі. — Спіймаємо, спіймаємо! Та швидше, бо втече!

І не встиг пан учитель Тальмайєр якось зупинити дітей, як вони, всі тридцять сім, кинулися ловити малого привида. Галасуючи, мов воїни-індіанці, промчали вони через вестибюль і збилися біля дверей.

— Ви його бачите? Ви бачите його? — гукали до передніх ті, хто був позаду; а передні кричали:

— Он він побіг!

Привиденя постояло, доки змогло, в затінку під муром, — як і всі нічні істоти, воно боялося яскравого сонячного світла. А взагалі його бавило, що діти за ним погналися.

«Кричіть собі! — думало Привиденя. — Коли ви гадаєте, що я боюся вас, то помиляєтесь», Один раз воно підпустило дітвору до себе на кілька кроків. Але тільки-но передні хлопчаки намірились його схопити, воно зненацька відскочило вбік — і переслідувачі заорали носом землю.

«От добре, от добре! — раділо Привиденя. — Зробимо так і вдруге!»

І вдруге хлопчаки попáдали на землю. За третім разом Привиденя необачно вистрибнуло із затінку на яскраве сонячне світло.

І тоді сталося щось дивовижне!

Ледве Привиденяти торкнувся перший же сонячний промінь, його ніби добре вдарило в голову, і воно трохи не впало на землю. Зойкнувши, воно затулило руками обличчя й захиталося. Тієї ж миті діти загукали:

— Ой, дивіться! Що це з привидом? Спершу він був білий і враз почорнів, став чорний, як сажотрус!

Привиденя чуло крики дітей, але нічого не розуміло. Воно відчувало: з ним щось сталося, але не могло збагнути, що саме. Та й звідки воно мало знати, що привиди чорніють від першого ж сонячного променя?

«Треба тікати! — майнула в голові єдина ясна думка. — Тікати треба! Якомога далі звідси!»

Та куди ж?

Назад на горище не можна: діти заступили йому дорогу…

А отой колодязь посеред замкового подвір’я! Що, як скочити в колодязь? Там буде безпечно. Не страшно ні дітей, ні сонячних променів… Привиденя думало не довго, метнулося до колодязя і кинулось униз.

Діти побачили це і страшенно злякалися.

— Пане Тальмайєр! — загукали вони. — Ідіть швидше сюди! Привид упав у колодязь!

Пан Тальмайєр зроду не вірив у привиди. Він був певен, що в колодязь упала людина.

— Ой лишенько! — лементував він, заламуючи руки. — Ой, нещастя, діти! Треба негайно гукати на порятунок! Гукайте, діти, гукайте!

Пан Тальмайєр і тридцять сім дітей загукали на допомогу. Вони гукали так голосно, що до них миттю збіглись управитель замку, обидва музейні доглядачі, і кожен, хто на той час прийшов до музею, — всі розгублено допитувалися, що сталось.