Водяничок - Відфрід Пройслер

Жила собі мала Баба Яга. Було їй усього сто двадцять сім років, а для Баби Яги, звісно, це ще зовсім молодий вік.

Мешкала вона в чаклунській хатці серед дрімучого лісу. Хатка була невеличка. Але й господиня жила в ній мала. Тож місця Бабі Язі вистачало. А вже кращої оселі вона й побажати собі не могла. Дах на хатці дуже гарно скособочився од вітру, димар похилився, а віконниці раз у раз скрипіли. Знадвору до хатки була примурована піч. Бо як же без печі у хатці Баби Яги?

Був у малої Баби Яги ворон, що вмів розмовляти. Звали його Абраксас. Він умів не тільки каркати «Доброго ранку!» та «Добрий вечір!», як кожний учений ворон. Абраксас умів говорити геть усе! Він був мудрий ворон, розумівся геть-чисто на всьому й завжди давав господині поради. Баба Яга була високої думки про Абраксаса.

Десь годин шість щодня мала: Баба Яга вчилася чаклувати. Адже чаклунство — штука непроста: хочеш на ньому знатись, то вже не лінуйся! Спершу треба вивчити всі легші чаклунські премудрощі, а тоді складніші. Треба вивчити всеньку чаклунську книгу від палітурки до палітурки, не минувши ні однісінької вправи.

Мала Баба Яга дійшла тільки до двісті тридцятої сторінки. Того ранку вона саме вчилась викликати дощ. Сиділа на лавці біля печі з чаклунською книгою на колінах і чаклувала. Ворон Абраксас сидів поруч і був невдоволений.

— Тобі треба викликати дощ! — докірливо крякав він. — А ти що начаклувала? То в тебе летіли з неба білі миші! А то — жаби! А тоді — ялинові шишки! Цікаво, чи викличеш ти, нарешті, справжній дощ?

Мала Баба Яга заходилась прикликати дощ учетверте. Вона звеліла невеликій хмарі вийти на небо, поманила її рукою і, коли хмара опинилася над хаткою, гукнула:

— Дощику, дощику, припусти!

Хмара прорвалась, і з неба полився… кисляк!

— Кисляк! — вигукнув Абраксас. — Ти з глузду з’їхала! Що ти нам іще начаклуєш? Може, прищепок для білизни? Чи шевських гвіздків? Хоч би вже там з неба сипалися крихти хліба чи родзинки!

— Знов я, мабуть, щось наплутала, — промовила Баба Яга.

Вона й раніш, бувало, помилялася, але щоб підряд чотири рази!

— «Наплутала!» — буркнув Абраксас. — Я тобі скажу, в чому справа. Неуважна ти, ось як! Коли думаєш про казна-що, то, певно, наплутаєш! Треба уважною бути, затям собі!

— Ти так гадаєш? — сказала мала Баба Яга.

І раптом згорнула чаклунську книгу.

— Твоя правда! — гнівно вигукнула вона. — Я таки неуважна. А знаєш чому? — Очі її зблиснули. — Бо страшенно сердита!

— Сердита? — здивувався ворон. — А на кого?

— Сьогодні ж Вальпургієва ніч[1]. Усі чаклунки зберуться на горі Блоксберг і заведуть там танці.

— Ну то й що? — спитав ворон.

— А я ще замолода для танців, кажуть дорослі чаклунки. Вони не хочуть, щоб я летіла на Блоксберг і танцювала разом з ними!

Старий ворон спробував її заспокоїти:

— Бачиш, тобі ж тільки сто двадцять сім років, і ти ще не доросла до цього. Як підростеш — тоді інша річ.

— Отакої! — вигукнула мала Баба Яга. — Я тепер хочу танцювати з усіма! Розумієш?

— Викинь це з голови, — прокрякав ворон. — Хіба щось зміниться від того, що ти сердитимешся? Не втрачай глузду!.. І що ж ти надумала робити?

— А ось що, — мовила мала Баба Яга. — Цієї ночі полечу на Блоксберг!

— На Блоксберг? — жахнувся ворон. — Але ж дорослі чаклунки тобі заборонили. Вони не хочуть, щоб їм там заважали!

— Пхе! — скривилася мала Баба Яга. — Багато чого заборонено! Треба тільки не попастись їм на очі…

— Попадешся! — скрикнув ворон.

— Ет, пусте! — сказала мала Баба Яга. — Я з’явлюся там, коли танці вже будуть у розпалі. А наприкінці втечу! На Блоксберзі цієї ночі робитиметься таке, що мене за всім тим ніхто й не помітить!

Малу Бабу Ягу не злякали слова ворона Абраксаса. Тієї ж ночі вона помчала на Блоксберг.

Усі дорослі чаклунки вже зібралися там. Маяли на вітрі коси, лопотіли спідниці; всі чарівниці вже кружляли довкола вогнища. Було їх тут чи не з п’ятсот, коли не шістсот: гірські русалки, лісові мавки, русалки болотяні та криничні, чаклунки-вітряниці, русалки-туманниці, трав’яні русалки та чарівниці-гризухи. Вихором шугали вони одна повз одну, вимахуючи мітлами.