Водяничок - Відфрід Пройслер

— Уявіть собі, — заникувався пан Тальмайєр, — хтось упав у колодязь!

— Котрийсь із ваших учнів? — жахнувся управитель замку.

— На щастя, ні. Хтось інший…

— Хто ж?

Пан Тальмайєр здвигнув плечима.

— Не знаю, — мовив він. — Але ми всі бачили, як він упав туди, і я вважаю, нам треба зробити все, щоб витягти його звідти!

У колодязі на глибині добрих сорока метрів стояла вода, чорна й холодна. Привиденяті анітрішки не хотілося лізти у воду. В стінці колодязя воно помітило виступ, де вільнісінько можна було сісти. Тут воно вмостилося й поглянуло на темне дзеркало води.

З глибини колодязя на нього дивилася чорна постать. Вона мала білі очі і в руці — в’язку з тринадцяти ключів.

По тій в’язці Привиденя пізнало в чорній постаті своє відображення.

— Ой, який у мене вигляд! — жахнулося воно. — Адже я став зовсім чорний! Чорний з голови до ніг! Тільки очі в мене лишилися білі. Вони світять так яскраво, що й справді можна мене злякатися. Я навіть сам себе починаю боятись! Ой!

У голові в Привиденяти ще й досі гуло. Воно почувалося зовсім розбитим, виснаженим.

«Хотів би я знати, чому почорнів, — питав малий сам у себе, — А отой страшний удар у голову! Тільки згадаю про нього, в голові одразу наморочиться… Це, мабуть, сонячне світло так ударило. Воно, мабуть, і зробило мене чорним… Якби я був знав про це раніше! Тоді я любенько лежав би в своїй скрині і носа не потикав надвір…»

Привиденя зневажливо поглянуло на своє відображення.

«Страшно й подумати, що я весь вік проживу отакою чорною потворою! Може, є на це якась рада, якийсь спосіб, щоб знову стати білим? Може, може…»

Поки Привиденя сиділо навпочіпки і снувало свої думки, управитель побіг до свого кабінету і викликав телефоном пожежників. Незабаром до замкової брами, несамовито ревучи, під’їхала пожежна машина, де сиділи начальник і семеро членів пожежної команди.

Начальник пожежників звелів управителеві замку і панові вчителю Тальмайєру розповісти про все, що сталося, потім на хвилину замислився і, приклавши два пальці до свого золотого начальницького шолома, сказав:

— Зрозуміло, панове! Хтось із моїх людей спуститься в колодязь і врятує потерпілого.

Він повернувся до пожежників і спитав:

— Хто хоче добровільно?

Кожен із семи пожежників приклав праву руку до шолома й вигукнув:

— Я, пане начальнику!

Та начальник вибрав найменшого, наймізернішого серед своїх людей. До пожежного пояса йому причепили довгого каната, а начальник власноручно повісив йому на шию ліхтар і сказав:

— Постарайтеся, голубе!

Пожежник обережно й повільно спускався мотузяною драбиною в колодязь, а товариші тримали його за довгий канат, прив’язаний йому до пояса.

Привиденя бачило, як пожежник з ліхтарем спускається в колодязь. На душі в малого стало кепсько, адже воно могло прикинути, за який час пожежник порівняється з ним і помітить його.

«Що тоді буде?» — міркувало Привиденя.

Воно почало озиратись довкола.

Якраз проти виступу, де Привиденя сиділо, воно побачило у стіні колодязя низенькі залізні двері. На них висів величезний старий замок.

Куди ці двері ведуть?

Привиденя хутенько махнуло в’язкою ключів. Залізні двері відчинилися, а за ними стало видно вузький підземний хід.

«Он як, потайний хід!» — подумало Привиденя.

Воно гулькнуло туди, і двері за ним зачинилися, наче так і було.

— От і добре! — зраділо Привиденя. — Чудово! Нехай вони там, нагорі, шукають з ліхтарями, скільки хочуть. Тут мені безпечно. Тут я пробуду, аж поки виб’є північ. А тоді повернуся через колодязь до себе на горище, та й по всьому.

Досі Привиденя вважало, що справді добре виспатися можна тільки в дубовій скрині. Але тепер воно зрозуміло, що помилялося. Навіть на вогкій кам’яній підлозі спалося солодко — так солодко, що, прокинувшись, Привиденя добряче напружило пам’ять, поки згадало, як сюди потрапило.

Правда, цього разу воно не чуло, як дзвонив опівночі годинник: сюди, в підземелля, не долинав згори жоден звук. І все-таки Привиденя добре знало, що була вже північ. Воно чудово виспалося, як і тоді, коли прокидалось у себе в скрині з дванадцятим ударом годинника.

Бракувало йому тут тільки павутиння й куряви.

«Така прикрість, — думало воно. — І в носі тобі ніщо не полоскоче! Коли я, прокинувшись, не чхну, мені наче чогось бракує».

Привиденя хотіло було повернутися до замку через колодязь, як надумало вчора. Але, коли воно вже підійшло до залізних дверей, йому сяйнула інша думка:

«А що, коли вийти на другий край потайного ходу? Я б довідався, куди він веде».

Привиденя було у захваті від свого нового задуму, Затиснувши під пахвою в'язку ключів, воно рушило потайним ходом. Просуватися йому було не важко, адже в темряві воно бачило, як кішка. Дедалі глибше вів його підземний хід, поки привів до розгалуження на два рукави.

Привиденя на мить розгубилося.