Водяничок - Відфрід Пройслер

Унизу, в долині, пробило пів на дванадцяту.

— Починай! — не втерпів Абраксас. — Залишилось півгодини!

— З мене досить і п’ятнадцяти хвилин, — сказала мала Баба Яга.

Коли пробило без чверті, вона вмить підхопилася.

— Тепер почнемо! — крикнула вона.

Мала Баба Яга махнула руками і прошепотіла якесь закляття… Тієї ж миті довкола за-дзижчало, засвистіло, забахкало, застукало! Трах! Бах! Буме! Щось падало з неба і складалося у величезний стос.

— Ого! — вигукнув Абраксас. — Що я бачу! Та це ж наче мітли?

— Авжеж, мітли! Це чаклунські мітли. Я всі їх сюди викликала… Оця ось довжезна — мітла Найстаршої чаклунки.

— Що… все це означає? — злякався Абраксас.

— Я їх підпалю! — крикнула мала. Баба Яга. — Гадаєш, вони погано горітимуть? Тільки мені треба до них паперу.

І вона знову прошепотіла закляття.

І знов під небом зашуміло, зашелестіло. Ніби зграї велетенських кажанів знялись над лісом і, б’ючи крильми, спускалися на Блоксберг.

— Сюди! Сюди! — загукала мала Баба Яга. — Сюди! На мітли!

І раптом Абраксас побачив, що то — книги. Чаклунські книги всіх дорослих чарівниць.

— Що ж це ти робиш? — закаркав Абраксас. — Дорослі чаклунки зведуть тебе зі світу!

— Навряд! — озвалася мала Баба Яга і проказала трете закляття.

І третє закляття виявилося найкращим.

Воно з усіх чаклунок водночас зняло їхню чаклунську силу. Віднині вони чаклувати не могли. Усе, що вміли, вони відразу забули. І ніколи більше не навчаться. Бо мала Баба Яга забрала в них чаклунські книги.

В долині пробило північ.

— Так! — задоволено промовила мала Баба Яга. — Ось тепер ми почнемо по-справжньому! Гей-я! Вальпургієва ніч!

Мала Баба Яга клацнула запальничкою, що купила у Якоба Дешевого, й підпалила мітли. Кращого чаклунського вогнища ще не було на світі! Полум’я, тріскочучи, стріляючи іскрами, шугонуло вгору.

До ранку танцювала мала Баба Яга круг великого вогнища. Ворон Абраксас сидів у неї на плечі. Мала Баба Яга була віднині єдина чаклунка на землі!

Тільки вона тепер уміла чаклувати!

А ще ж лише вчора дорослі чарівниці глузували з неї.

Тепер настала її черга сміятися.

— Вальпургієва ніч! — радісно вигукувала мала Баба Яга на весь Блоксберг. — Гей-я, Вальпургієва ніч!

З давніх-давен у Ойленштайнському замку жив маленький Привид. Чи просто добродушне Привиденя, одне з тих, які, коли їх не розсердити, нікому не зроблять шкоди.

Удень воно спало у важкій, окутій залізом дубовій скрині, добре схованій за товстим димарем, і ніхто й гадки не мав, що там поселився привид.

Та як тільки годинник на ратуші в містечку Ойленберзі, що біля підніжжя замку, вибивай північ, Привиденя прокидалося. Рівно на дванадцятому ударі воно розплющувало очі, випростувало руки й потягалося. Потім діставало з-під стародавніх листів і грамот, що правили йому за подушку, в’язку з тринадцяти ключів, яку всюди носило з собою. Махало нею — і скриня миттю сама відчинялася.

Тоді Привиденя вилазило зі скрині, зачіпаючи головою павутину, — в цьому закутку горища, де роками не ступала людська нога, було страх багато павутини й пилу. Павутина теж припала пилом. Ледь Привиденя торкалося її, як згори сипалася густа курява.

— Ачхи!

Привиденя щоразу чхало, як вилазило зі скрині, бо зачіпало головою павутину і курява набивалась йому в ніс. Потім воно струшувалось, щоб зовсім прогнати сон, вилітало з-за димаря й починало свої опівнічні мандри.

Як усі привиди, воно було невагоме. Прозоре й легеньке, ніби пасемце туману. Добре, що воно ніколи не вирушало в подорож без своєї в’язки ключів. Без неї найлегший вітерець заніс би його хтозна-куди.

Але не лише через це Привиденя всюди носило з собою ключі. Як тільки воно махало тією в’язкою в повітрі — перед ним зразу відчинялись кожні двері чи ворота! Відчинялися самі, байдуже, чи були вони на засуві, чи на замку, взяті на клямку чи тільки причинені. Те саме діялося з віками скринь і дверцятами шаф, з комодами й валізами, ба навіть із заслінками до печей і шухлядами, підвальними віконцями й мишоловками. Помах в’язки — і вони відчинялися, другий помах — і вони знов зачинялись.

Привиденя дуже тішилося, що має в’язку з тринадцяти ключів. «Без неї, — часом думало воно, — жилося б куди важче…»

У негоду Привиденя вночі здебільшого поралося в залах замкового музею, серед старовинних картин і зброї — гармат і списів, щабель і пістолів. Задля розваги воно помахом в’язки ключів піднімало і спускало заборола на рицарських шоломах, гуркало гарматними ядрами, качаючи їх по підлозі, а часом, як мало охоту, заводило розмову з панями та панами в позолочених рамах у рицарській залі.