Водяничок - Відфрід Пройслер

class="book">— Добривечір, любий мій! — казало воно, спинившись перед портретом графа Георга-Казимира, що жив років із п’ятсот тому і був великим неотесою. — Пригадуєш, як осінньої ночі ти побився об заклад із своїми товаришами, що спіймаєш мене і власноручно викинеш у вікно? Той твій заклад, ніде правди діти, дуже мене розсердив. Тож не ображайся, що я нагнав на тебе такого страху. І все ж чи варт було тобі відразу стрибати з вікна, та ще й з четвертого поверху? На щастя, ти не забився, бо впав у вигрібну яму. Однак погодься, справа могла б скінчитися кепсько.

А то розкланювалося перед портретом пфальцської графині, красуні Елізабет Барбари; колись, років чотириста тому, воно допомогло їй знайти коштовні золоті сережки, що їх із підвіконня поцупила сорока.

Або ж зупинялося перед гладким паном з рудою бородою і мереживним комірцем поверх шкіряного френча. Був то не хто інший, як шведський генерал страхополох Торстен Торстенсон. Триста двадцять п’ять років тому він із своїм військом обложив замок Ойленштайн і містечко, але вже через кілька днів уранці зняв облогу і ні з чим пішов із солдатами геть.

— Агов, генерале! — казало Привиденя, оглядаючи Торстенсонів портрет. — Гадаю, вчені люди ще й досі сушать собі голови над тим, що примусило вас з таким поспіхом знятися… Та не тривожтеся, генерале, про все те я змовчу. От хіба розкажу Угу Шугу, він полюбляє такі історії. Але вам, сподіваюся, це аж ніскільки не зашкодить.

ПРИГОДА З ТОРСТЕНСОНОМ

Коли погода хоч трохи сприяла, Привиденя просто з горища пускалося в мандри. Як ніжно пахло прохолодне нічне повітря, як легко й вільно дихалося під високим небом!

Дуже любило Привиденя місячні ночі.

Перескакувати з зубця на зубець по високому сріблястому мурі, коли місяць кидає тобі ясненький промінь, біліший за хмарку снігової пороші, — це ж просто чудово! Привиденя ставало тоді таке веселе і щасливе, що знай стиха хихотіло:

— Хи-хи-хи-хи! Як гарно на Ойленштайнському замку, коли світить місяць! Хи-хи-хи-хи!

Інколи Привиденя гралося з кажанами, що випурхували вночі зі своїх схованок і кружляли довкола замкових веж; часом дивилося, як миші й пацюки снували біля вікон підвалу, а деколи слухало котячі концерти або ловило в долоні тріпотливих нічних метеликів.

Найдужче Привиденя любило літати в гостину до свого давнього друга Угу Шугу. Той мешкав у дуплистому дубі край замкової гори, що круто спадала до річки. Угу Шугу був завжди радий Привиденяті. Він-бо й сам цілісінький день спав, а прокидався лише біля півночі. Був він старий-престарий і дуже мудрий і суворо стежив, щоб усі ставилися до нього з належною повагою. Навіть Привиденяті не дозволяв звертатися до себе на «ти», хоч це їхній дружбі зовсім не шкодило.

Привиденя звично вмощувалось обіч Угу Шугу на гіллячці, і вони збавляли час, розповідаючи один одному різні історії: довгі й невеличкі, давні й нові, такі, від яких хотілося сміятись, плакати чи поринути в роздуми, — власне, те, що спадало друзям на думку.

Якось уночі, коли Привиденя знов прилетіло до дуплястого дуба, Угу Шугу мовив:

— Коли не помиляюся, ви хотіли розказати мені історію про шведського генерала. Звали його, здається, Борстензон?

— Торстенсон, — відповіло Привиденя, — Торстен Торстенсон.

— І що ж із ним сталось?

— Ой, то страшенно кумедна історія. Було це триста двадцять чотири — ні, стривайте, триста двадцять п’ять років тому. Якраз мине наступного місяця, двадцять сьомого липня. Ось тоді й прийшов сюди із своїми шведами цей Торстенсон. Війська — не злічити: піхота, гармати, кіннота. Тисячі солдатів та офіцерів. Довкола замку й містечка вони розбили намети, вирили окопи і траншеї. І, звісно, повикочували на бруствери свої кляті гармати та й ну обстрілювати замок і містечко.

— Уявляю собі, приємного було мало, — зауважив Угу Шугу.

— Ще б пак! — вигукнуло Привиденя. — Казна-що, та й годі! Цілий день аж до півночі одно бабахкало й гуркотіло. На щастя, сплю я міцно, спроста не розбудиш. Але що коїлося тоді! Сказати щиро, несила було терпіти. Без кінця гарматна стрілянина, гуркіт, тріск, коли в мури влучали ядра! Півтижня терпів я цю страшенну гуркотняву, а тоді сказав: доволі!

— Та хіба ви могли їм перешкодити? — спитав Угу Шугу.

— Звісно, міг! Я взявся за цього Торстенсона. Наступної ж ночі я подався до нього в генеральський намет і висловив йому свою думку.

— А хіба ж біля намету не стояла варта?

— Стояла, та ще й яка. Лейтенант із двадцятьма солдатами, а може, й з двадцятьма п’ятьма. Вони хотіли зупинити мене, наставивши свої шаблі й списи, а лейтенант навіть витяг пістоля й пальнув у мене. Але ж ви знаєте, що ні шабля, ні спис мені не страшні, і кулі мене не беруть: усе проходить крізь мене, мов крізь дим або туман. Ніщо не могло стати мені на заваді, і я прослизнув до генеральського намету

— І що ж було далі? — нетерпляче питав Угу Шугу.

— Торстенсонові я таки завдав доброго чосу «Якщо тобі дороге життя, — пригрозив я йому, розмахуючи руками і страшенно форкаючи, коли тобі дороге життя, то негайно знімай облогу, щоб і сліду твого й твоїх солдатів тут більше не було».

— А пан генерал що?

— Стояв босий, у мережаній нічній сорочці, і цокотів зубами від страху. А потім упав передо мною навколішки й почав просити милосердя. «Змилуйся наді мною! — кричав він. — Прошу тебе, змилуйся! Я зроблю все, що звелиш!» Тоді я вхопив його