Невермур. Випробування Морріґан Кроу - Джессіка Таунсенд
До ручки шнурком була прив’язана маленька записка.
Тобі це знадобиться.
Ю. Н.
— Д-дякую, — заїкаючись, сказала Морріґан, відчуваючи клубок у горлі. — Я ніколи… Ніхто ніколи…
Але перш ніж вона встигла закінчити, двері ліфта відчинились, і їх оглушило ревіння святкової юрби. У Морріґан було таке відчуття, ніби їй в очі потрапив різноколірний ураган.
На широкому пласкому даху просто неба роїлися сотні гостей, що галасували, сміялись і бурхливо танцювали, їхні радісні обличчя освітлювалися рядами торшерів і вогниками гірлянд. Величезний дракон-маріонетка витанцьовував посеред натовпу, його тримали з десяток людей унизу. Костюмовані акробати гойдалися і робили сальто на страшенно високих помостах. Над головами гостей крутилися кулі з дзеркальної мозаїки, які, здається, висіли в повітрі за допомогою магії і розповсюджували світло, схоже на калейдоскоп, яке було на всьому, що Морріґан тільки бачила. Повз неї, сміючись і доганяючи танцюючого дракона, пробіг якийсь старший хлопець.
У центрі всього пінився фонтан із рожевого шампанського і група музикантів у білих піджаках грала музику в стилі свінг. (Один із них, той, що грав на контрабасі, здавався великою яскраво-зеленою ящіркою, але Морріґан вирішила, що від виснаження в неї почались галюцинації.) Навіть Диво-кішка Фенестра, схоже, гарно проводила час — гралась із дзеркальною кулею і сердито зиркала на танцівників, які аж надто наближались до неї.
Морріґан відстала від супутників. Її очі були широко розплющені, а барабанні перетинки не витримували шуму. Вона подумки перераховувала всі ризики й небезпеки, яких могла б завдати цій вечірці, прийшовши сюди зі своїм прокляттям. Вона уявила завтрашні заголовки в газетах: акробат упав з помосту і зламав шию, і все через прокляту дитину; шампанське у фонтані перетворилося на отруйну кислоту, сотні гостей померли в муках.
Це було занадто. Спочатку Переслідувачі з Диму й Тіні, потім гігантський механічний павук, таємничий і туманний прикордонний контроль, а тепер оце… оця сміховинна вечірка. На даху готелю. У фантастичному таємному місті, яке розповзається на всі боки і про яке Морріґан ніколи не чула. Із божевільним рудим чоловіком та гігантським котом.
Ця нескінченна ніч обов’язково повинна була закінчитися тим, що хтось помре, навіть якщо не Морріґан.
— Юпітер! — вигукнув хтось. — Погляньте, це Юпітер Норт! Він тут!
Із пронизливими звуками саксофона музика обірвалася. Натовпом пробігло збуджене тремтіння.
— Тост! — заверещала якась жінка.
Усі інші підхопили її пропозицію зі свистом і оплесками, тупаючи ногами. Морріґан зачаровано спостерігала, як сотні осяйних облич повернулися до нього, ніби соняшники до сонця.
— Тост за Нову Еру, капітане Норт!
Юпітер зійшов на сцену для музикантів і підняв одну руку, простягнувши другу, щоб узяти келих шампанського з таці, яку підніс офіціант. Натовп стих.
— Друзі, шановні гості та моя люба девкаліонська родино, — його голос дзвенів у свіжому ранковому повітрі. — Ми вдосталь натанцювалися, набенкетувалися і напилися досхочу. Ми з ніжністю і тріумфом прощаємося зі Старою Ерою і зараз повинні сміливо ступити в Нову. Хай вона буде добра до нас і сповнена щастя. Хай принесе неочікувані пригоди.
— За неочікувані пригоди, — вторували йому гості всі як один, спорожняючи свої келихи з рожевим шампанським.
Юпітер усміхнувся прямо до Морріґан через весь натовп, і вона усміхнулась у відповідь, міцно тримаючи парасольку в руках. Цієї ночі для неї все було неочікуваною пригодою.
— А зараз, якщо ви достатньо відважні, запрошую вас приєднатися до мене в освяченій століттями традиції Світання в готелі «Девкаліон». — Він указав на схід. Далеко на обрії народжувалась яскрава лінія золотого світла. — Вимкніть ліхтарі. Настав світанок, і ми побачимо себе освяченими променями його світла.
Один за одним гаснули ліхтарі та люстри. Вимкнулися гірлянди. Юпітер жестом покликав Морріґан, і вони підійшли до краю даху.
Невермур простягався на багато миль у всі напрямки. Морріґан уявила себе на кораблі, що йде океаном будинків, вулиць, людей і життя.
По потилиці вниз пробігли мурашки, сповнені жаху та хвилювань. «Я жива», — подумала вона, і ця думка була настільки безглуздою і прекрасною, що з неї вирвався нестримний сміх, порушуючи тишу навколо. Морріґан було байдуже. Вона відчула, як наповнюється радістю і відчайдушною сміливістю, яка може бути тільки в людини, що обвела смерть круг пальця.
«Це Нова Ера, — подумала вона, сама в це не вірячи. — І я жива».
Жінка зліва від Морріґан вилізла на балюстраду. Вона підняла поділ своєї довгої шовкової сукні та відкрила парасольку над головою. Усі навколо повторили за нею, і поручні заповнилися людьми, які стояли пліч-о-пліч, високо піднявши парасолі та дивлячись на сонце.
— Ступайте безстрашно! — крикнула жінка у вечірній шовковій сукні. І без вагань зістрибнула з даху та плавно спустилась повз усі тринадцять поверхів.
Морріґан злякано повернулась до Юпітера, але він мав напрочуд безтурботний вигляд. Вона готувалась почути знизу крики болю та гучний сплеск, але нічого такого не сталося. Жінка приземлилась, трохи прошкутильгала і видала переможний крик.
«Неможливо», — подумала Морріґан.
— Ступайте безстрашно! — закричав хтось інший, а потім і консьєрж Кеджері, і покоївка Марта.
— Ступайте безстрашно! — закричали всі, і повітря наповнилося хором з цих двох наелектризованих слів.
Вони зістрибували з поручнів одне за одним, доки Морріґан не побачила море парасоль унизу.
Тоді Юпітер, не озираючись, став на поруччя і відкрив свою парасолю. Хлопець, якого вона бачила раніше, виліз на балюстраду поруч із ним.
— Ступайте безстрашно! — крикнули обидва і зіскочили вниз.
Морріґан дивилась, як вони плавно летять. Здавалося, пройшло сто років, поки вони дісталися землі, але зрештою Юпітер із хлопцем безпечно приземлилися на ноги, сміючись і обіймаючись, поплескуючи один одного по спині. Потім він обернувся, щоб поглянути на неї.
Вона чекала, що Юпітер щось скаже, але він мовчав. Ніяких підбадьорливих слів. Ніяких умовлянь або запевнянь. Він просто дивився в очікуванні, що вона робитиме далі.
Морріґан відчувала поєднання паніки і піднесення. Це її другий шанс, початок нового життя, про яке вона ніколи не мріяла. Хіба вона збирається зруйнувати це все, зламавши свої кляті ноги? Або ще гірше — розбитися об землю? Вона обманула Смерть на Вечоріння лише для того, щоб дозволити їй здобути легку перемогу на Світанні?
Існував лише один шлях це перевірити.
Морріґан скинула з себе плащ Юпітера, який упав на підлогу. Вилізши на балюстраду, вона відкрила свою нову парасолю тремтячими руками. Не дивитися вниз, не дивитися вниз, не дивитися вниз. Здавалося, повітря стало прозорішим.
— Ступайте безстрашно, — прошепотіла Морріґан.
Потім вона заплющила
