Норвезькі народні казки - Автор невідомий - Народні казки

— Куди ти? — гукнула баба й чимдуж кинулась навперейми із сковородою в одній руці і з ложкою в другій.

Дід за нею, а діти за дідом.

— Гей, постривай! Ловіть його! Тримайте! — кричали вони одне поперед одного і бігли за коржем.

Та корж їх не слухав. Він котився все далі й далі і скоро зник з очей. Адже він був прудкіший за бабу, за дітей і за діда.

Котиться корж, котиться, а назустріч йому чоловік.

— Добрий день, корже-йорже, — вітається чоловік.

— Добрий день, чоловіче-маловіче, — відповідає корж.

— Стривай, не тікай, я тебе з’їм, — каже чоловік.

— Коли я втік від баби-перехняби, діда-пісноїда й сімох дітлахів-патлахів, то й від тебе втечу, чоловіче-маловіче, — сказав корж і покотився далі.

Котиться він, котиться, а назустріч йому курка.

— Добрий день, корже-йорже, — вітається курка.

— Добрий день, курко-чубарко, — відповідає корж.

— Стривай, не тікай, я тебе з’їм, — каже курка.

— Коли я втік від баби-перехняби, діда-пісноїда, сімох дітлахів-патлахів і чоловіка-маловіка, то й від тебе втечу, курко-чубарко, — сказав корж і покотився, мов коліща, вулицею.

Котиться він, котиться, а назустріч йому півень.

— Добрий день, корже-йорже, — вітається півень.

— Добрий день, півню-співню, — відповідає корж.

— Стривай, не тікай, я тебе з’їм, — каже півень.

— Коли я втік від баби-перехняби, діда-пісноїда, сімох дітлахів-патлахів, чоловіка-маловіка і курки-чубарки, то й від тебе втечу, півню-співню, — сказав корж і чимдуж покотився далі.

Котиться він, котиться, а назустріч йому качка.

— Добрий день, корже-йорже, — вітається качка.

— Добрий день, качко-крячко, — відповідає корж.

— Стривай, не тікай, я тебе з’їм, — каже качка.

— Коли я втік від баби-перехняби, діда-пісноїда, сімох дітлахів-пат-лахів, чоловіка-маловіка, курки-чубарки, півня-співня, то й від тебе втечу, качко-крячко, — сказав корж і чимдуж покотився далі.

Котиться він, котиться, а назустріч йому гуска.

— Добрий день, корже-йорже, — вітається гуска.

— Добрий день, гуско-товстогузко, — відповідає корж.

— Стривай, не тікай, я тебе з’їм, — каже гуска.

— Коли я втік від баби-перехняби, діда-пісноїда, сімох дітлахів-патлахів, чоловіка-маловіка, курки-чубарки, півня-співня, качки-крячки, то й від тебе втечу, гуско-товстогузко, — сказав корж і чимдуж покотився далі.

Котиться він, котиться, а назустріч йому гусак.

— Добрий день, корже-йорже, — вітається гусак.

— Добрий день, гусаче-небораче, — відповідає корж.

— Стривай, не тікай, я тебе з’їм, — каже гусак.

— Коли я втік від баби-перехняби, діда-пісноїда, сімох дітлахів-патлахів, чоловіка-маловіка, курки-чубарки, півня-співня, качки-крячки, гуски-товстогузки, то й від тебе втечу, гусаче-небораче, — сказав корж і покотився ще швидше.

Котиться він, котиться, а назустріч йому свиня.

— Добрий день, корже-йорже, — вітається свиня.

— Добрий день, свинко — сита спинко, — відповідає корж.

— Стривай, не тікай, — каже свиня. — Будьмо товаришами і ходімо в ліс. Нам буде там краще жити, ніж тут.

Сподобалось коржеві, що він матиме товариша, і пішли вони разом у ліс. Ідуть та йдуть, котяться, котяться і доходять до потічка. Свиня скік — та й на тому боці, а корж не може перебрести через воду.

— Залазь мені в рило, і я тебе перекину, — каже свиня.

Корж узяв та й заліз свині в рило.

— Рох-рох, — сказала свиня і ковтнула коржа.

Коржа більше не стало, то й казці кінець.

Дурисвіт

Жили собі колись чоловік та жінка, і було в них двоє близнят, дівчинка й хлопчик, такі однакові, що якби не різний одяг, ніхто б їх і не розпізнав. Хлопця прозвано Дурисвітом. Поки батьки були живі, то не мали з нього ніякої користі, він тільки шукав, як би когось обдурити чи зробити комусь капость. А як батьки померли, стало ще гірше. Дурисвіт не хотів братися до роботи, гайнував те, що залишилося після них, і ні з ким не жив у злагоді. Сестра працювала з останньої сили, та все надаремне. І вона запитала брата:

— З чого ми житимем, коли все прогайнуємо?

— Тоді я когось обдурю, — відповів Дурисвіт.

— А чи не буде вже запізно? — сказала сестра.

— Побачимо, — відповів Дурисвіт.

Коли всі батьківські статки скінчилися, Дурисвіт вирушив у світ когось дурити. Ішов він, ішов і прийшов до королівського двору. Король саме стояв на ганку і, коли побачив хлопця, запитав його:

— Ти куди простуєш, Дурисвіте?

— Та йду у світ поглянути, чи не обдурю когось, — відповів Дурисвіт.

— А мене ти не можеш обдурити? — запитав король.

— Ні, не можу, бо забув удома дурило.

— Хіба не можна вернутись по нього? — запитав король. — Мені кортіло б побачити, чи ти справді такий спритний, як про тебе кажуть.

— Та не хочу вертатися, бо натомив ноги, — відповів Дурисвіт.

— Я позичу тобі коня й сідло, — сказав король.

— Я не вмію їхати верхи, — відповів Дурисвіт.

— Ми тебе посадовимо на коня, — сказав король, — а ти вже якось утримаєшся в сідлі.

Дурисвіт почухав потилицю раз, почухав другий і дав себе посадовити на коня. Він рушив з місця, соваючись у сідлі з боку на бік, наче ніколи не сидів на коні. Побачив король, як він їде, і так зареготав, що аж сльози виступили йому на очах, бо такого вершника він зроду ще не бачив. Та коли Дурисвіт доїхав до лісу за пагорбом, де його король уже не бачив, він сів у сідло так міцно, ніби його пришпилили, і помчав так швидко, як злодій на вкраденому коні. А коли приїхав до села, то продав і коня, і сідло.

Тим часом король походжав по ганку й чекав, поки Дурисвіт притюпає зі своїм дурилом. І все реготав, коли згадував, як кумедно хлопець теліпався на коні, немов лантух із сіном, що совається з боку на бік.

Та години минали, а Дурисвіта не було. Нарешті король збагнув, що хлопець обдурив його й виманив коня з сідлом, хоч і не мав із собою дурила. Розлютився король і поїхав до Дурисвіта, щоб поквитатися з ним.

Але Дурисвіт довідався, що король їде, і звелів сестрі нагріти окропу у кам’яному горщику. А коли король з’явився, поставив горщик, у якому кипіла вода, на дерев’яну колоду й почав варити кашу.

Король з дива забув, чого й приїхав.

— Що ти хочеш за цей горщик? — запитав він.

— Я не можу продати його, — відповів Дурисвіт.

— Чому не можеш? Я тобі добре заплачу, — сказав король.

— З цим горщиком мені дуже зручно, — сказав Дурисвіт. — Я не трачу гроші на дрова, не їжджу по них у ліс, не вожу їх і не рубаю.

— Я дам тобі за нього сто талярів, — сказав король. — Ти видурив у мене коня, сідло і вуздечку, але я не покараю