Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська - Олександр Степанович Дерманський

— Якщо ти боїшся застудитися, — заспокоювала товариша Одарочка, — напийся гарячого чаю з термоса. Він корисний — з медом.

— А мед з картопляних квітів? — спитав Джек.

— Ні, з липових. З картопляних не буває.

— З картопляних усе буває, — похнюпився Джек. — Дякую, не хочу я чаю.

— Му-у-гу-гу-у-у… му-у-гу-гу-у-у!.. — раптом почули друзі поперед себе.

— Що за дивні звуки? — насторожився Кузя. — Невже хтось грає на тромбоні?..

На тромбоні ніхто не грав. Корови не вміють грати на тромбонах. Які корови? Та ніякі не вміють. Зокрема й такі, як та, що несподівано постала перед подорожніми. Звичайна корова: велика, з рогами, хвостом і… Та ви ж знаєте, які бувають корови.

Ні на тромбоні, ні на будь-чому іншому корова не грала. Вона плакала. Так-так, ридала отакенними сльозами, раз по раз схлипуючи так жалібно, що Онисько з друзями просто не могли пройти мимо.

— Ми можемо чимось допомогти? — делікатно запитала в корови Одарочка.

Корова подивилася на дрібноту своїми великими заплаканими і до зойку печальними очима і сказала:

— Мені… му-у-гу-гу-у… вже… вже ніхто не може допомогти… м-у-у-гу-гу-у-у…

— Ти все-таки спробуй розповісти нам про свою біду, — наполіг Онисько.

— Не плач, серденько, — додала Евридіка, — розкажи нам, що сталося.

Корова трохи заспокоїлася і почала розповідь. А позаяк вона час від часу, точніше — після кожного слова, схлипувала, то оповідь була довгою. Щоб не псувати марно паперу й не розчулювати жалісливих читачів, ми передаємо почуту історію без усіх отих схлипувань і зітхань.

— Мене звуть Черешнею, — почала корова. — Хоча це вже не має жодного значення. Чому? Бо завтра мене відвезуть до зоопарку. А там не питають, як звати. Повісять на загорожу табличку з написом «Корова звичайна, рогата» та й усе.

А я цього року, знаєте, хотіла завести телятко. Таке брикливе, мале… Про бичечка мріяла… Я й теличок люблю, але бичечок, знаєте, є бичечок. Але ж… не судилося.

На завтра господар мій уже й машину персональну замовив за маршрутом хлів — зоопарк, без зупинок. Добрий у мене хазяїн. Але ж, знаєте, кому потрібна така корова? Каже:

«І люблю я тебе, Черешенько, та що ж тебе марно годувати, коли ти молоко перестала давати?.. Ех…»

— То дай ти йому того молока! — не витримав Джек.

— Справді, — погодилася Одарочка. — І буде в тебе бичечок.

— Я б із радістю, та не можу, — зітхнула корова. — Я вим’я застудила, а хазяїн, знаєте, не здогадується та й не лікує мене.

— Ага! А я вам що казав? — скрикнув Джек. — Оце вам холодна роса. Оце вам «ніхто не помирав»… Це ж і в нас може молока не ста… — проте зрозумівши, що бовкнув дурницю, жук замовк.

— Друзі, в нас же аптечка повна всіляких ліків, — сказав Онисько, незважаючи на Джека.

— Правильно, — озвався Кузя, — ми маємо спробувати допомогти бідолашній корові.

— Ми зараз! Ми все зробимо! — навперебій загомоніли Одарочка з Евридікою.

— По-моєму, це підійде, — Одарочка витягла з медичної скриньки гірчичники.

Корова лягла на землю, щоб мишці з жабкою було зручніше її лікувати. Евридіка мочила жовтаві папірці в гарячому чаї з липовим медом, а Одарочка густо наліплювала їх на вим’я та дійки Черешні. Невдовзі застуджене вим’я нагадувало валізу, обклеєну лейбами готелів.

Під час процедури друзі розповіли новій знайомій, чому вони і як подорожують.

— Знаєте, я покажу вам коротку дорогу до лісу, — пообіцяла Черешня. — Завтра… якщо, звичайно, зустрінемось.

Корова знову спохмурніла.

— Не переймайся, — намагався розрадити її Кузя, — зустрінемось.

Друзі вирішили розбити табір і дочекатися завтрашнього ранку, щоб дізнатися про долю Черешні.

Наближався вечір. Корова мала повертатися з пасовиська додому. Настав час прощатися з друзями.

— Ну, бувай, — сказав Джек. — Старайся там, не шкодуй того клятого молока.

— Мені вже краще, — з надією мовила корова, — може, все буде гаразд…

— Неодмінно, — підбадьорила її Одарочка.

— Що ж, до завтра, — попрощалася Черешня, обвела всіх своїми великими печальними очима і пішла до села.

Наступного ранку Черешня не прийшла на луки. Друзі так її виглядали, так чекали… Онисько навіть у бінокль дивився — марно, корови не було. Сонце вже досягло зеніту, а вона все не йшла.

— Не допомогли, мабуть, наші гірчичники, — скрушно мовила Одарочка. — Що ми ще могли зробити?..

— Не впадаймо у відчай, — намагався бути спокійним Онисько. — Може, вона ще прийде, може, щось її затримало.

— Якби ж то, — протягнула Евридіка. — Якщо вона не прийде, я цього не переживу.

— Слухайте, а ходімо до села і все з’ясуймо, — подав ідею Кузя.

— Правда, — підтримав його Джек. — Немає гіршого, ніж сидіти на місці й чекати.

Без вагань компанія вирішила трохи змінити свій маршрут і завернула в бік села.

Дорогою друзі навіть не розмовляли. Кожен лишався наодинці зі своїми думками. Невеселі помисли змінювалися найсвітлішими сподіваннями і навпаки: над гарними сподіванками враз чорною хмарою нависали моторошні видива.

Усі так занурилися в свої думки,