Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська - Олександр Степанович Дерманський

— Така нетерпляча, — в’їдливо мовив Джек. — Могла б і дочекатися, доки ми прокинемося. І куди ото поспішати?..

— Я думаю, — не погодилася з ним Одарочка, — що Евридіка зовсім не збиралася нас кидати. Мабуть, з нею щось трапилося.

— Може, їй потрібна наша допомога, а ми тут теревені розводимо, — ніби мимохіть кинув Кузя.

— Саме так, — сказав Онисько. — Піднімаймо вітрило — і повний уперед!

«Грім» розпочав гонитву за Евридікою. Відстань між ними швидко скорочувалася, адже пляшка рухалася лише за течією, а корабель — ще й за допомогою свого лопухового вітрила.

— Ану ж, подивлюся, де вона там, — узяв бінокля Джек. — Ого-го! Ми її ніколи не наздоженемо: до неї щонайменше кілометрів сім.

— Що ти мелеш? — здивувалась Одарочка. — Я ж її бачу, вона вже осьдечки.

— Бреши-бреши, — недовірливо проказав жук, — я ж у бінокль дивлюся.

— Ониську, в тебе бінокль якийсь неправильний, — пристав до розмови Кузя.

— Бінокль правильний, — посміхнувся вуж, — це Джек в нього дивиться неправильно — іншим боком.

— І справді, — погодився Джек, прийнявши від очей бінокля. — Доброго ранку, Евридіко.

— Зніміть мене звідси! — загукала Евридіка з пляшки.

Їй кинули кінець швартової мотузки і витягли на борт вітрильника. Мишка навіщось прихопила і свого «човна», який урятував їй життя.

У трьох словах Евридіка розповіла друзям усе, що з нею трапилося.

— Наступного разу не купатимешся сама, — повчально сказала Одарочка, — це небезпечно.

— Так, але інакше я би не знайшла ось це, — мишка показала на пляшку.

— Подумаєш, великий скарб — пляшка, — глузливо буркнув Джек.

— Може, й скарб, — відрізала Евридіка. — Ви подивіться всередину.

У череві пляшки і справді щось було. Відкрутивши покришку, друзі витягли з Евридічиної рятувальниці папір, скручений трубочкою.

— Це лист, — повідомила мишка, розгорнувши його. — Ониськові…

— Мені? — роззявив рота вуж. — Ну, читай…

ВОЛОДАРЮ ЧУДЕСНОЇ МАКУЦИ

Здоров був, друже Ониську. Пролітали повз твій город. Залетіли в гості. Якийсь крилатий волохань сказав, що ти «одерж-жав листа і вирішив ж-жавітати в гості до бабусі». Шкода, що не застали тебе вдома. Ми хотіли поділитися насінням з нашого першого врожаю твоєї макуци. Маємо надію побачитися з тобою, як повертатимемося.

— Які прибульці? Яка макуца? — нічого не міг второпати Джек.

Та й решта друзів стояли ні в сих ні в тих і здивовано дивилися на свого капітана.

— Та, було діло. Колись розповім, — недбало кинув Онисько і поринув у спогади…

Вечоріло. Команда «Грому» стояла на кормі свого вітрильника і милувалася заходом сонця. Воно висіло над самим небосхилом — велике та яскраве. Наче гігантський помаранч, що поволі котився небом, щоб ось-ось пірнути за край землі. Над річкою скидалися верховодки, виблискуючи між хвильок сріблястими боками.

— Яка краса! — зачудовано вигукнула Одарочка.

— Наше сонечко… — задумливо додала Евридіка. — Так би стояла й дивилась усе життя…

Раптом пліт об щось ударився — друзі аж поточилися від струсу — і зупинився. Всі кинулися на ніс корабля, щоб подивитися, що ж трапилося. Виявилося, що «Грім» пристав до якоїсь червоної палі, яка стирчала з води недалечко від берега.

— От і добре, — сказав Онисько, — не треба тепер шукати, де зупинитися на ночівлю. Припнемо наш корабель до цієї палі.

— А що воно таке? — спитав Кузя.

— Мабуть, якийсь самотній комиш, — пояснив Джек.

— Ніколи не бачила червоних комишів, — засумнівалась Евридіка.

— Червоний, бо ж небо он яке помаранчево-червоне. Тому й це стебло комиша здається таким на колір, — здогадався Онисько.

Кузя тут-таки склав пісеньку:

Евридіка тим часом прив’язала кінець швартового каната до несподіваної перепони, а Джек сказав:

— Зараз вилізу на цю комишину і зламаю з неї котика — буде нам сувенір на згадку про подорож.

Він обхопив комиша лапками і завзято подерся вгору.

— Ой! Тут щось м’якеньке й пухнасте, — гукнув жук, чималенько піднявшись по стеблу.

Раптом упало з неба і встрягло у воду ще одне, точнісінько таке червоне стебло.

— Ой-ой-ой! — зойкнула Одарочка.

Стебла враз зігнулися, відштовхнулися від дна річки, а над головами мандрівників залопотіли велетенські могутні крила!

— Це чапля! — щосили заволала Евридіка.

— Віддати швартові! — голосно скомандував Онисько…

Одначе було вже пізно. Канат натягся струною, вітрильник умить став вертикально, а потім рвучко відірвався від водяної поверхні.

— Тримайтеся! — загукав згори Джек.

Усі міцно схопилися, хто за що бачив. Онисько обвився довкруг щогли, Евридіка прикипіла до штурвала, Одарочка трималася за Евридіку, а Кузя забився в шпаринку між шматками колишнього соняшника. Джек щосили, наче рідну, обійняв ногу чаплі, замружився і белькотів, як заведений:

— От тобі й червоний комиш… От тобі й котик на згадку…

Як ви