Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська - Олександр Степанович Дерманський

Одарочка полізла до свого рюкзачка. На щастя, всі рюкзаки були на місці, жоден не загубився під час польоту на чаплі.

Жабка розклала на рушничку картоплю в мундирах, варені яйця, слоїк кабачкової ікри і глечик козячого молока.

— Їжте на здоров’я, — чемно припросила всіх Одарочка.

— А млинці чому не дістаєш? — спитав Онисько.

— Які млинці? Немає у мене млинців…

— Як це які? І я чую, що млинцями запахло, — гигикнув Джек. — Мене не обдуриш.

— Дійсно, Одарочко, млинцями пахне не на жарт, — сказав Кузя.

— Та що ви як накупилися!? Де ті млинці?.. Хоча… ваша правда — млинцями тут таки пахне добряче.

— Млинець!!! — раптом нажахано запищала Евридіка, показуючи пальцем у небо.

— Млинець!!! — закричав і Онисько, але чомусь радісно.

Над острівцем завис величезний млинець. Він мав декілька вікон-ілюмінаторів, але найдивовижнішим було те, що зверху на ньому росли три соняшники — два менших і один великий. Хоча ні, найдивовижнішим усе-таки було те, що млинець умів літати.

Джек, Одарочка, Евридіка й Кузя не знали, куди подітися від страху. Втекти через болото вони не могли. Онисько навпаки радісно махав хвостом у небо й гукав:

— Ми тут! Ми тут!

Млинець приземлився і з нього вийшли двоє прибульців з павичевими хвостами.

Один був фіолетовий, а другий — салатовий. Широко посміхаючись, вони попростували до «Грому».

— Не бійтеся, — на ходу заспокоїв друзів Онисько. — Це мої знайомі, ті, що надіслали листа в пляшці.

— Нічого собі знайомства в тебе… — отетеріло проказав Джек.

— Я все одно краще сховаюся, — сказав Кузя і причаївся за спиною Евридіки.

— Привіт, Ониську! — радісно привітався фіолетовий гість із млинця. — Ось ти де, ледве знайшли.

— Випадково, — додав салатовий. — Взагалі-то наші бортові прилади засікли сигнал SOS якогось об’єкта, що падав, от ми й прилетіли сюди…

— Це чапля тут упала, — пояснив Онисько. — Ти ба яка, ще й сигнали подає.

— А ви що тут робите? — поцікавилися прибульці.

— Та оце думаємо, як нам з болота вибратися.

— З радістю вам допоможемо, — сказав фіолетовий, — наш літальний млинець до ваших послуг.

— Я бачу, у вас новий зореліт, із соняшниками.

— Так, дев’ятого покоління, — гордо сказав салатовий. — А все завдяки тобі і твоєму соняшникові. Як виявилось, наші макуци багато в чому поступаються йому. Коли зійшли перші соняшники з твого насіння, ми помітили, що вони завжди повертають голови за сонцем. Наші вчені дослідили це явище і відкрили: земні макуци так вловлюють сонячну енергію. Зробивши чимало дослідів, учені винайшли новий літальний млинець на сонячних макуцах. Тепер на даху таких апаратів саджають два-три соняшники, і рослини ловлять сонячну енергію прямо у польоті. На ній і працює млинець дев’ятого покоління, навіть олією заправляти не обов’язково.

— Здорово, — сказав Онисько.

У цей час його друзі стояли й дивилися на прибульців і на їхній незвичайний зореліт широко відкритими очима. З цієї балачки вони ні про соняшники, ні про макуци нічогісінько второпати не могли.

— До речі, — щось пригадав фіолетовий, — ти отримав нашого листа?

— Отримав, — кивнув Онисько. — Ви коли залітали до мене, не бачили, як там мій соняшник?

— Зажди, — стомилася слухати незрозумілі речі Евридіка, — який соняшник? Ми ж його спиляли…

— Пам’ятаєш, як відпливати, я відлучався на хвильку? То я згадав, що маю декілька насінинок і бігав їх садити на місці старого соняшника.

— Зійшов твій соняшник, росте, — відповів прибулець.

— Ми його спеціальними добривами полили, — сказав салатовий, — коли повернешся додому — він вищий за повітку буде. А тепер пора летіти, бо в нас обмаль часу. Заходьте, будь ласка, на борт.

— На чаплі літав, сам по собі літав, — бурмотів Джек, — а на млинцях ще не літав… Ех, де наше не пропадало..

Усі з деяким острахом увійшли до зорельота. Але що їм було робити — не пропадати ж на острові з голоду. За мить літальний млинець перелетів через болото і висадив своїх пасажирів на трав’янисті луки.

— Де ж ти роздобувся на таких дивних знайомих? — спитав Кузя, коли зореліт розчинився в небі. — І що воно за макуци? Ми нічого не второпали.

— Ну, гаразд, — сказав Онисько. — Однаково вже вечір скоро — лаштуватимемо нічліг, розповім вам про знайомство з прибульцями.

Коли Онисько закінчив оповідати свою надзвичайну історію про подорож у далекий космос, у небі вже замерехтіли яскраві травневі зорі.

Рано-вранці Онисько та компанія продовжили подорож до бабусі. Вони прямували луками у густій траві до лісу, що темною смугою виднівся вдалині і єднав землю з небокраєм.

Сонце ще не встигло піднятися високо і висушити росу, що рясно обсіла кожну травинку. Тож друзі, подолавши лише декілька метрів зеленого лучного килима, вже були мокрі як хлющі.

— Казав же, — роздратовано бурчав Джек, — давайте трохи зачекаємо. Ні, їм на місці не сидиться… Я не здивуюсь, як ми завтра всі повмираємо від нежитю.

— Ти, Джеку, полюбляєш перебільшувати, — дошкулив жукові Онисько. — Від роси ще ніхто не помирав. Ну, намокли трохи, то й що? Зараз