Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська - Олександр Степанович Дерманський
Шнуркогриз уже майже бачив, як він притягне за вухо до зграї таких, як він, кровожерних злодюг ласу здобич — солоденького цуцика. О, тоді його заповажають його дружки! Тоді зрозуміють, що незаслужено залишали йому догризати самі недоїдки, не примушуватимуть більше порпатися у найсмердючіших сміттєвих бачках, ні! Його заповажають, може, навіть боятимуться! Так, це було рожевою мрією огидного нишпорки — щоб його всі боялися, тремтіли від самого його погляду… Адже Шнуркогриз знав: усі його друзяки — нікчемні боягузи. Знав, бо й сам був таким.
Але найзаповітнішим бажанням пацюка було стати вожаком їхньої зграї. Вже від минулого понеділка, відколи старого Гнилозуба причавило ящиком з бананами на Лук’янівському ринку, щуряча ватага не мала заводія. Омріяне багатьма місце було вільним.
— Ну, нічого… заждіть… — лиховісно шамкотів Шнуркогриз, — зараз я приведу собі підмогу. Це буде навіть краще: у нас буде не якийсь один сопливий цуцик, а ціле меню. Ото бенкет сьогодні влаштуємо. Ніхто ще не знаходив стільки здобичі…
— Я нікого не бачив, — сказав Онисько. — Може, тобі, Кузю, привиділось?
— Може, — відповів Кузя і про всяк випадок міцніше притиснув до себе скрипку, — я не впевнений.
— Швидше б уже знайшлася Боникова мама, — мовила Одарочка, — бо скоро звечоріє. Нам же потрібно до машини встигнути.
— А якщо мама не прийде по мене? — захвилювався Боня.
— Доведеться взяти тебе з собою, — відповів Онисько, — в гості до моєї бабусі.
— Не дрейфуй, малий, на вантажівці покатаєшся, а в лісі картоплі напечемо у вогнищі, — заспокоював песика Джек.
— Ніхто ні на чому кататися не буде, — відрізала Евридіка. — Ви про його маму подумали? Вона ж із глузду з’їде без малого. І взагалі — зараз вона знайдеться: мами своїх діток на зупинках просто так не забувають.
І справді: тієї ж миті під’їхав тролейбус, двері його відчинилися, і на землю зіскочила Бонина мама. Вона одразу кинулася до сина.
— Бонику! Синку! Як ти мене налякав!
— А мене тітонька жабка коржиком пригостила, — похвалився малий, в той час, як мама обціловувала його з морди до хвоста.
Схвильована мама тільки-но побачила всю компанію.
— Дякую, дякую вам, що доглянули мого розбишаку. Він такий неуважний. Як я напереживалася!
— Та нічого, — ніяково кинув Онисько, — з ким не буває.
— Наш тролейбус, — заметушилася мама Боника, — спасибі вам за все.
Одарочка ще встигла тицьнути малюкові декілька коржиків, і він разом з мамою зник за дверима тролейбуса.
— Що ж, і нам пора, — сказав Онисько, — бо ще, чого доброго, доведеться ночувати в місті. Слід повертатися на Виставку.
Усі, хто чим міг, помахали навздогін тролейбусу, що віддалявся, і вирушили назад до Черешні.
Розділ XII,у якому Онисько й друзі потрапляють в оточення, пацюки безсовісно з'їдають усі коржики, а Кузя вчиняє подвиг
Онисько та його друзі простували навпрошки великою квітковою клумбою. В місті сутеніло.
— Мерщій, — підганяв усіх Онисько, — бо доведеться тут заночувати.
— Що ти, — кинула Евридіка, — Черешня хвилюватиметься.
— Справді, давайте додамо у швидкості, — погодився Джек.
— Тоді беріть мене на плечі, — почав канючити Кузя, — я за вами й так ледве встигаю.
— Залазь у рюкзак, — зупинившись запропонував Онисько.
Кузя охоче погодився і вже за мить сидів у кишеньці його рюкзака. Відтак усі рушили далі.
Не встигли друзі й оком змигнути, як почули чийсь гугнявий голос:
— Стояти! Боятися!
Прямо перед компанією Ониська наче з-під землі виринув огидний пацюк. Друзі завмерли від несподіванки.
— Ну що, — хижо вишкірився Шнуркогриз (певно, ви вже здогадалися, що це був саме він), — попалися, селюки!
— Чого тобі від нас треба? — виступила наперед Евридіка.
— Їсточки хочу, — почав кривлятися пацюк.
— Одарочко, дай йому коржика, і закінчимо з цим. Нам ніколи, — звернувся до жабки Онисько.
— Не так швидко! — вереснув Шнуркогриз. — Я ще маю навчити вас правил гарної поведінки у місті.
— Про що ти торочиш, голубе? — втрутилася в розмову Одарочка. — Ти — навчити?..
— Хіба вам не казали ваші мами, що не слід привласнювати чужу здобич, бо й самі можете стати нею? — єхидно мовив пацюк.
— Не мороч нам голови! Яка здобич?
— А отого шмаркача малого та вухатого хто в мене з-під самого носа вихопив? Дід Пихто?
— То це ти про Боню кажеш! — не втримався Джек. — Ану, йди собі своєю дорогою, доки ми тобі не…
Але тут із-за навколишніх квітів, скрививши писки у зловісних осміхах, виповзли інші представники щурячого кодла. Їх було так багато, що навіть наші герої не наважилися на бійку. Онисько, Джек, Евридіка, Одарочка та Кузя стояли оточені підступними й голодними хижаками на клумбі з прекрасними квітами посеред незнайомого великого міста. Щоправда, Кузю не помітили, бо він вчасно пірнув до рятівної кишені рюкзака разом зі своєю нерозлучною скрипочкою та смичком.
— Що ж, доведеться вам бути замість того Боника-моника, — насмішкувато сказав Шнуркогриз. — Ви
