Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська - Олександр Степанович Дерманський

— Ні, мені тут робити нічого. Вам цілу цистерну треба…

Тільки він не так сказав, а якоюсь особливою мовою, матюкальською чи що. Така дивна мова — більшість слів незрозумілі. Його за ту мову, мабуть, і охрестили Бараном.

А потім я пастися пішов. Не знаю, чим там усе скінчилось, але до зоопарку тепер Черешню не повезуть.

Друзі слухали і не знали, радіти їм за Черешню чи дивуватися. Коли це бачать — вантажівка від села край луки їде, а на кузові — Черешня.

— Ой! — скрикнула Одарочка. — Таки везуть.

— Тримайтеся! — гукнув Гнідий. — Зараз наздоженемо!

Він загалопував за машиною. Всі його пасажири, як могли, трималися за гриву. А Джек вигукував:

— Ц-це же… с… справжнє ро-ро-родео!

Коли кінь наздогнав вантажівку, Черешня дуже зраділа, побачивши на спині в жеребця своїх друзів.

— Давайте сюди! — гукнула вона і подала їм свого довгого хвоста.

Всі повидряпувалися по хвості до корови.

— Знаєте, я така рада вас бачити, друзі! — посміхалася Черешня.

— Яка мужність! — захоплено вигукнув Кузя. — Такий драматичний момент життя, а ти не втрачаєш гарного настрою. Я обов’язково напишу про твій героїзм пісню.

— Ти про що це? — округлила очі корова.

— А хіба тебе везуть не до зоопарку? — спитала Евридіка.

— Ой! Я ж забула, ви нічого, знаєте, не знаєте.

— Чому це не знаємо? Гнідий нам дещо розказав, — заперечив Онисько.

— Але ж не все. Він пішов, коли почалося найцікавіше.

— То куди ж тебе все-таки везуть? — не терпілося дізнатися Одарочці.

— У місто, — гордо повідомила Черешня, — але, знаєте, не туди, куди раніше хотіли, а на ВДНГ.

— Це ти, часом, не матюкальською мовою сказала оте венеге? — спитав Онисько.

— Пояснюю: мене везуть на Виставку досягнень народного господарства, скорочено — ВДНГ.

— А там те… як його… не тю-тю? — насторожено спитав Кузя.

— Там ого-го! — поважно відповіла корова.

— То розкажи нам, — попросив Онисько, — що з тобою трапилося, чого Гнідий не бачив? Чого ти такого досягла?

— Гаразд. Сподіваюся, що встигну закінчити розповідь, поки виїдемо на дорогу.

— А навіщо поспішати? — знизав плечима Джек.

— Бо на дорогу вантажівка виїде під самим лісом. Вам же до лісу потрібно?

— І справді, — погодився жук. — Ну, то розказуй швидше.

— Отже, завдяки вам, друзі, пішло в мене молоко. Не просто пішло, знаєте, а можна сказати, поперло.

…Коли в молоковозі цистерна була майже повна, господар знову подзвонив на маслозавод і викликав ще один молоковоз. Директор заводу другу машину надіслав і в Академію наук зателефонував: незвичайна корова, мовляв, приїдьте подивіться.

Я, знаєте, відчуваю, що вже молока менше в мені, проте зупинити його не можу.

Прибув молоковоз, примчав професор з Академії наук, розумний — страх, в окулярах, а за ним, знаєте, журналістів із телебачення з камерами понаїхало повен двір.

Професор походив кругом мене, в очі мені, знаєте, ліхтариком посвітив, у рота зазирнув, вим’я помацав… потім щось задоволено занотував у товстий блокнот, оправлений шкірою, й почав допомагати молоко до цистерни носити.

Телевізійники знімали мене з усіх боків. Деякі в дядька Степана інтерв’ю брали, про мій раціон розпитували, дехто жмені під струмені молока підставляв і куштував його. Хвалили, знаєте…

Потім пофесор сказав, що у мене якийсь, знаєте, там синдром, рідкісне явище, коли молоко не згортається. Тому він зробив мені спеціальний укол.

Через деякий час ліки, знаєте, почали діяти — з дійок спочатку полилася сметана, потім полізло хвилястими стружками масло, а згодом воно й зовсім на плавлений сирок «Дружба» перетворилося, й дійки тією «Дружбою» закупорило. Молоко нарешті зупинилося.

Хряк і Хрюндик на це такими, знаєте, зажуреними очима дивилися. Мабуть шкодували, що не можуть нових ласощів скуштувати — нема вже куди.

Усі, знаєте, зітхнули полегшено, а дядько Степан навіть спітніле чоло рукавом утер. Це вам не жарт, знаєте, — цілу ніч молоко носити. Тільки наші кабанчики, видно, були незадоволені тим, як розгорнулися події. Вони ж думали, що тепер щодня молоко з підлоги хлебтатимуть. Але навіть хрокнути на знак протесту вже не могли — так переїли.

Усі хотіли вже розходитися у справах, аж тут один кореспондент каже:

— Я випив зараз молока — і в мене нежить страшний пройшов. Я його тиждень нічим вилікувати не міг, відколи застудився минулих вихідних на риболовлі, а тут — як рукою зняло.

Професор давай аналіз молока проводити. І знайшов, знаєте, в ньому якусь речовину, що нежить зі світу зводить. Ось так. Це ж через ваші гірчичники, знаєте…

Зрадів надзвичайно професор, підійшов до мого хазяїна й каже:

— На ВДНГ вашу корову відправляємо. Негайно.

— Добре, — погодився хазяїн, — я все одно вже машину до міста замовив.

Приїхала машина, мені допомогли залізти в кузов — сам професор підсаджував, — а далі ви все знаєте.