Країна Мумі-тролів. Книга друга - Туве Маріка Янссон

Та доки дронт Едвард розмірковував, ми були вже далеко від того фатального місця, яке легко могло стати декорацією для фінальної сцени мого життя з усіма мріями та сподіваннями.

На щастя, нова незнана земля зустріла нас привітними трав’янистими пагорбами. Напевно, це був острів круглих пагорбів, якими то спиналися вгору, то збігали вниз безконечні мури, викладені з круглих каменів — результат мозольної праці. Зате поодинокі хатини були збудовані з соломи, до того ж, досить недбало, як на мій погляд.

— Навіщо їм ці кам’яні мури? — дивувався Потішник. — Щось обгороджують? Чи, може, самі відгороджуються від чогось? І куди всі поділися?

Навколо панувала цілковита тиша, ані сліду галасливої юрби, що мала би вибігти нам назустріч, зацікавлено розпитуючи, хто ми та звідки, захоплюючись нашими подвигами та співчуваючи з приводу пережитого шторму. Я не міг приховати розчарування, та й друзі, без сумніву, поділяли мої почуття. Проходячи повз крихітну халупку, мабуть, ще нечупарнішу за решту, ми почули, як хтось там грає на гребені. Ми чотири рази постукали, але ніхто не відчинив.

— Агов! — погукав Фредріксон. — Є хтось удома?

— Ні! Нікого немає! — долинув зсередини тоненький голосок.

— Дивно, — зачудувався я. — Хто ж тоді відповідає?

— Я, Доня Мюмлі, — відказав голосок. — Але ви йдіть собі геть, бо я нікому не відчиню, доки не повернеться мама!

— А мама де? — допитувався Фредріксон.

— На забаві у саду, — сумно мовив голосок.

— Чому ж тебе не взяла з собою! — щиро обурився Верть. — Ти замаленька ще?

Доня Мюмлі раптом розплакалася:

— У мене болить горлечко! Мама боїться, що то дифтерит!

— Відчини двері, будь ласка, — лагідно попросив Фредріксон. — Подивимося на твоє горло. Не бійся!

Доня Мюмлі відчинила. Її очка були червоні від сліз, шийка — обгорнена вовняним шаликом.

— Ану, подивимося. Розкрий рота і скажи «а-а-а», — попросив Фредріксон.

— А ще мама казала, що, може, у мене плямистий тиф або холера, — жалібно скаржилася Доня Мюмлі. — А-а-а!

— Плям немає, — сповістив Фредріксон. — Болить?

— Страшенно! — застогнала мала. — Ще чого доброго заросте, ось побачите, і я не зможу дихати, їсти і навіть розмовляти…

— Скоренько лягай у ліжко, — налякався Фредріксон. — Треба привести твою маму! Негайно!

— О ні, не робіть цього! — зойкнула Доня. — Насправді я вас надурила. Я зовсім не хвора! Мама не взяла мене з собою, бо я була дуже нечемна, і вона втомилася від мене!

— Надурила? Навіщо? — розгубився Фредріксон.

— Просто так! — відповіла мала і знову заплакала. — Мені так нудно!

— Може, заведемо її на те свято! — запропонував Потішник.

— А якщо Мюмля розсердиться? — втрутився я.

— Не розсердиться! — втішено загукала Доня. — Мама любить іноземців! Та й, мабуть, уже встигла забути, що я була нечемна! Вона все забуває!

Мала Мюмля скинула шалик і вискочила надвір.

— Покваптеся! — крикнула вона. — Король уже, певно, давно розпочав свої Несподіванки!

— Король! — мені аж похололо в животі. — Маєш на увазі справжнього Короля?

— Справжнього? — перепитала Доня. — Звичайно, Король справжній! Він Володар і найбільший Король на світі! Нині святкують його уродини, йому виповнилося сто літ!

— Він схожий на мене? — прошепотів я.

— Анітрішки. Чого би це він мав бути схожий на тебе? — заперечила здивовано Доня Мюмлі.

Я пробурмотів щось нерозбірливе і густо почервонів. Звичайно, то була передчасна думка. Та все ж… Ану ж раптом… Я відчував у собі щось королівське. Що ж, принаймні побачу Володаря, може, навіть побалакаю з ним!

Є в Королях щось особливе, величне й недосяжне. Взагалі, мені не властиво самозабутньо захоплюватися кимсь (окрім, хіба, Фредріксона), але Королем можна захоплюватися, не втрачаючи власної гідності. Це навіть приємно.

Доня Мюмлі бігла підстрибом пагорбами попереду нас, перескакуючи численні камінні огорожі.

— Послухай, — гукнув до неї Потішник. — Навіщо ви понабудовували оцих мурів? Когось відгороджуєте чи самі від когось відгороджуєтеся?

— Та ні, просто так будуємо, — відказала Доня. — Підданим королівства подобається мурувати, бо тоді можна взяти з собою перекуску і влаштувати пікнік… Мій дядечко по материнській лінії збудував сімнадцять кілометрів стіни! Вам би сподобався мій дядечко! — торохтіла вона весело. — Він вивчає всі літери та слова справа наліво і зліва направо, без кінця повторює їх, аж доки впевниться, що вивчив напам’ять. А дуже довгі та кучеряві слова зубрить годинами!

— Наприклад, гарголозимдонтолог, — підказав Потішник.

— Або антифіліфренсконсумція, — докинув і я собі.

— О, — вигукнула Доня. — Біля таких величезних слів йому довелось би розбити наметовий табір! Ночами він обгортається своєю довжелезною рудою бородою. Половиною бороди накривається, а інша половина служить йому матрацом. Удень в бороді мешкають дві маленькі білі мишки. їм не треба платити за помешкання, бо вони дуже симпатичні!

— Перепрошую, — втрутився Верть, — у мене закралася підозра, що вона знову забиває нам баки…

— Мої братчики і сестрички теж так кажуть, — анітрохи не зніяковіла Доня Мюмлі. — Маю їх чотирнадцятеро, а може, п’ятнадцятеро, і всі такої думки про мене… Я найстарша і наймудріша… Ось ми й прийшли. Скажіть тепер мамі, що це ви заманили мене сюди!

— А яка вона з себе? — запитав Потішник.

— Кругла, — відповіла Доня. — Кругла з усіх боків і всередині, мабуть, також…

Ми опинилися перед вищою за інші стіною з прикрашеною гірляндами брамою в ній. Над брамою висів плакат:

— А що станеться? — не втерпів цікавий Гризлик.

— Та все що завгодно! — пояснила Доня. — У цьому вся штука!

Ми увійшли до саду. Він був страшенно запущений, дерева й кущі тут росли, переплівшись у якійсь легковажній нечупарності.

— Перепрошую, а дикі звірі тут водяться? — поцікавився Верть.

— Усе набагато гірше, — прошепотіла Доня Мюмлі. — П’ятсот відсотків гостей зникають без сліду! Просто жах! То я побігла! Бувайте!

Ми сторожко подибали у тому напрямку, куди зникла Доня Мюмлі. Стежка вповзла поміж густі чагарі, ми опинилися немов у довгому зеленому тунелі, де панував загадковий присмерк.

— Стійте! — раптом скрикнув Фредріксон, нашорошивши вуха.

Шлях нам перегородило провалля! На дні розколини (ой, навіть казати про таке страшно!) сидів велетенський кошлатий павук з вибалушеними очима, ворушачи довгими лапами!

— Ш-ш-ш-ш! — шикнув Потішник. — Перевіримо, чи він злий, — і жбурнув униз камінець.

Павук замолотив ногами, наче вітряк, і завертів очима на всі боки (вони у нього сиділи на шарнірах).

— Він штучний! — у погляді Фредріксона спалахнуло зацікавлення. — Ноги зі сталевих пружин. Майстерно зроблено!

— Перепрошую, але, як на мене, так жартувати не годиться! — обурився Верть. — Тут і без цих жартів стільки небезпек на світі!

— Що вдієш — іноземці! — знизав плечима Фредріксон.

Я почувався глибоко враженим не так павуком, як цілком