Країна Мумі-тролів. Книга друга - Туве Маріка Янссон

— Не турбуйся, — заспокоїв я його. — Мені не важко зготувати каву…

Простуючи до рубки, я кинув крізь проламані поруччя відкритий сміливий погляд на море і подумав: «Тепер я вже дещо про тебе знаю! І про кораблі теж! І про хмари! Наступного разу не буду зажмурюватися і щулитися від страху!»

Заварилася кава, над світом зійшло сонце. М’яко і ніжно пригріло мені змерзлого живота та збадьорило мій дух. Я пригадав, як воно сходило першого ранку моєї свободи, коли я втік з притулку для мумі-троленят, і як світило потім, того дня, коли я будував на піску свій дім. Я народився у серпні під величним знаком Лева і Сонця, мені судилося простувати сповненим пригод шляхом, визначеним зірками.

Шторми? Пусте! Вони існують, мабуть, лише для того, щоб після них сходило сонце! Для рубки я змайструю нову цибулясту баню.

З почуттям глибокого задоволення я сьорбав каву.

І ось сторінку перегорнуто, я підходжу до нового розділу в моєму житті. Попереду земля, великий самотній острів посеред морських просторів! Гордовитий силует чужого узбережжя!

Стоячи на голові, я загукав:

— Фредріксоне! Зараз знову щось трапиться!

Вертеві одразу минулася млість, він кинувся наводити лад у бляшанці перед висадкою на суходіл. Гриз лик вгриз сам себе за хвоста від збудження, а Фредріксон загадав мені наглянцювати все металеве обладнання, яке уціліло після шторму (Потішник байдикував). Нас відносило просто до незнайомого берега. На гребені високого гірського кряжу виднілося щось схоже на маяк. Башта ворушилася, витягуючись то в один, то в інший бік — небачений феномен! Але за клопотами та метушнею ми невдовзі забули про неї.

Коли «Мурська Сиринада» підійшла до самого берега, ми поставали в ряд біля поручнів, причесані, з почищеними зубами та хвостами.

Раптом звідкись згори, з-понад наших голів, долинув зловісний голос:

— Ха! Хай мене Мара вхопить, якщо це не Фредріксон зі своїми друзяками! Нарешті ви потрапили мені до рук!

Німа сцена… То був дронт Едвард! І, до речі, страшенно лютий!

— Отакі речі відбувалися у часи моєї молодості! — завершив Тато читання спогадів і згорнув зошита.

— А далі! — запротестував Чмих. — Що сталося потім? Дронт хотів вас затоптати?

— Про це довідаєтеся згодом, — загадково мовив Тато. — Цікаво, правда? У цьому й полягає головна таємниця письменницького хисту — обірвати розповідь у найцікавішу мить!

Усе товариство — Тато Мумі-троля, сам Мумі-троль, Чмих та Нюхмумрик — розташувалося на піщаному пляжі. Слухаючи розповідь про страхітливий шторм, друзі милувалися морем, що, як завжди наприкінці літа, мляво накочувалося на берег, і уявляли собі «Мур— ську Сиринаду», котра, немов корабель-привид, летіла крізь бурю з їхніми татусями на борту!

— Як його, мабуть, виснажила морська хвороба у тій бляшанці, — пробубонів Чмих.

— Похолодніло… Може, трохи пройдемося, — запропонував Мумі-тато.

Товариство рушило у бік мису, вітер підганяв їх у спину.

— Зумієте наслідувати голос Гризлика? — запитав Нюхмумрик.

Тато спробував.

— Ні, не так! Має звучати, ніби з металевої труби…

— Як на мене, трохи схоже, — потішив Тата Мумі-троль. — А потім ти, здається, втік з гатіфнатами, тату…

— Та-а, може, й так, — знітився Тато. — Але це трапилося набага-ато пізніше… Може, навіть не писатиму про це.

— Як це? — обурився Чмих. — Про все треба написати! Чи, може, ви тоді вели розпутне життя?

— Замовкни! — урвав його Мумі-троль.

— Годі, годі, — вгамував дітей Мумі-тато. — Погляньте, там щось прибило до берега! Ану принесіть!

Друзі побігли туди, де показував тато.

— Що це? — запитав Нюхмумрик.

Предмет був великий, важкий і схожий на цибулину. Напевно, не один день носило його морями, бо він обріс водоростями та мушлями. Де-не-де на потрісканому від води дереві виднілися сліди золотої фарби.

Тато Мумі-троля взяв дивний предмет у лапи, довго розглядав, очі його при цьому округлювалися чимраз більше, аж врешті він затулив їх лапою і зітхнув.

— Діти, — врешті мовив Тато урочистим, ледь тремтячим голосом, — це, як ви бачите, баня з дашка навігаційної рубки «Мурської Сиринади»!

— О! — шанобливо зронив Мумі-троль.

— А тепер, — вів далі Мумі-тато, зворушений спогадами майже до сліз, — я маю намір розпочати роботу над новим великим розділом і поміркувати над знахідкою, але на самоті. Пограйтеся тим часом у печері!

З мемуарами під однією пахвою та золотою банею під іншою він попростував на край мису.

— А я таки був бравим мумі-тролем замолоду, — пробубонів сам до себе. — Та й зараз нічого мені не бракує! — додав по хвилі і радісно притупнув ногою.

Розділ п’ятий,

у якому я демонструю свої розумові здібності, знайомлю читача з родиною Мюмлі, а також розповідаю про свято Великої Несподіванки, на якому я прийняв нагороду з рук Володаря.

Ще й нині я абсолютно переконаний, що дронт Едвард мав намір роздушити нас своїм задом. Без сумніву, опісля він би гірко ридав і марно намагався заспокоїти своє сумління влаштуванням розкішного похорону. Так само не викликає жодного сумніву і його коротка пам’ять: він би миттєво забув своє горе і придушив би ще когось із своїх знайомих за те, що наважилися його роздратувати.

Байдуже, зрештою, як би воно було, але у вирішальний момент мені сяйнула думка. У моїй голові, як це звичайно буває, щось клацнуло, і ось прошу — маєте ідею! Я хоробро підійшов до цієї гори, що кипіла люттю, і, зберігаючи спокій, гукнув:

— Агов, дядечку! Приємно знову зустрітися! Чи ноги ще болять?

— Ах ти ж водяна блохо! — заревів дронт Едвард. — Тобі ще вистачає нахабства питати мене про таке? Так, ноги ще болять! І задок також! З вашої вини, до речі!

— О, то в такому разі, — незворушно вів я далі, — дядечкові припаде до вподоби наш подарунок! Справжній пуховий дронтячий спальний мішок! Пошитий на спеціальне замовлення для дронтів, що посиділи на гострому камінні!

— Спальний мішок? Пуховий? — перепитав Едвард, короткозоро приглядаючись до нашої хмаринки. — Зрозуміло, знову хочете мене ошукати, кляті щіткохвості! Ця подушка, напевно, напхана каміняччям…

Він витягнув хмарку на берег і підозріло принюхався.

— Сідай, Едварде! — крикнув Фредріксон. — Спробуй, як м’яко і приємно!

— Ти вже й перше так казав, — дронт не квапився довіряти нам. — М’яко і приємно, то ж твої слова… А як було насправді? Колюче, тверде, жахливо каменисте, ґудзувате дно, щоб мара вас ухопила!

Дронт Едвард таки сів на хмарину і поринув у мовчазну задуму.

— То як? — затамували ми подих.

— Грумпф! — рикнув він понуро. — Де-не-де ніби й м’яко… От ще трохи посиджу і вирішу, зробити