Країна Мумі-тролів. Книга друга - Туве Маріка Янссон

— На цей раз вже й мені терпець урвався! — озвався він. — Я злий! Страшенно лютий! Ще ніколи так не лютував! Його перегризли!

Ми перезирнулися.

— Ти ж знаєш, мої зубки дуже дрібненькі, — зауважив я.

— А я надто лінивий, щоб гризти такий грубезний трос, — наголосив Потішник.

— То не я! — скрикнув Верть, якому й виправдовуватися було зайве. Ніхто й ніколи не чув брехні з уст Вертя, навіть якби йшлося про розміри його колекції ґудзиків (річ загалом неймовірна, якщо брати до уваги, що він був справжнім колекціонером). Очевидно, вертям просто бракує фантазії.

Раптом ми почули тихе покашлювання, а обернувшись, побачили крихітного Гризлика, який сидів під дашком від сонця і мружив очка.

— Ага, — мовив Фредріксон. — Ага, — повторив уже з більшим притиском.

— У мене ріжуться зубки, — засоромлено виправдовувався маленький Гриз лик. — Я мушу щось гризти!

— Але чому саме якірний трос??? — запитав Фредріксон.

— Він був такий пошарпаний на вигляд, то я подумав, що вам він не згодиться, — відповів малий.

— А на кораблі ховався навіщо? — встряв я у допит.

— Не знаю, — щиро зізнався Гризлик. — Часом у мене з’являються різні несподівані ідеї…

— А де ти ховався? — поцікавився Потішник.

Гризлик вразив нас своєю освіченою відповіддю:

— У вашій чудовій навігаційній рубці! (Так воно й було, рубка теж стала клейкою).

— Послухай, Гризлику! — завершив я цю дивну розмову. — Що скаже твоя мама, як помітить, що тебе немає?

— Заплаче, — відповів малюк.

Розділ четвертий,

у якому розповідь про мою подорож морем сягає кульмінації у величному зображенні шторму та завершується жахливою несподіванкою.

«Мурська Сиринада» самотньо розтинала води моря. Минали дні за днями, сонячні, небесно-блакитні і сонні. Зграйки морських примариків забавлялися перед носом корабля, а в кільватері волочилися хвостом морські русалки, яких ми підгодовували вівсяною кашею. Іноді, коли над морем спадала ніч, я полюбляв заступати Фредріксона за стерном. Виблискуючи в місячному сяйві, переді мною то підіймалася, то плавно опускалася палуба, я спостерігав, як мовчазно котяться хвилі та хмари до величної арки обрію, і мене огортало приємне й щемке відчуття. Я відчував себе страшенно важливою персоною і страшенно маленькою водночас (та все ж важливою більше).

Час від часу я помічав у темряві жевріння люльки Потішника; він, незграбно чалапаючи, перелазив до мене на корму і вмощувався поруч.

— Погодься, страшенно приємно байдикувати і нічого не робити, — сказав він мені однієї ночі, вибиваючи люльку об поруччя.

— Але ж ми щось та робимо! — заперечив я. — Я стерную. Ти палиш люльку.

— А куди ти стернуєш? — запитав Потішник.

— Це вже інше питання, — відповів я з притиском, бо вже тоді мав схильність до логічних міркувань. — Ми ж розмовляли про те, щоби щось робити, тобто діяти, а не про те, що саме робити. У тебе знову з’явилися Передчуття? — раптом захвилювався я.

— Ні, — позіхнув Потішник. — Гуп! Гоп! Мені байдуже, куди плисти! Всюди гарно. На добраніч!

— Бувай!

Коли Фредріксон прийшов на світанку замінити мене біля стерна, я розповів йому мимохідь про дивовижну байдужість Потішника до того, що відбувається навколо.

— Гм, — хмикнув Фредріксон. — Може, якраз навпаки… Він усім переймається, але спокійно і без метушні. Нас цікавить одне і те ж: ти хочеш бути, я хочу щось робити, мій племінник хоче мати, а Потішник хоче просто жити!

— Ет, жити! — чмихнув я. — Жити може будь-хто…

— Гм, — знову хмикнув Фредріксон і замкнувся у своїй звичній мовчанці, схилившись над нотатником, де він малював дивовижні конструкції машин, схожих на павутину чи летючих мишей.

Потішник з отим своїм прагненням «просто жити» видавався мені дещо зарозумілим. Що тут такого — жити? Ми й так живемо… Як на мене, то йдеться про те, аби зуміти переосмислити, пережити, зробити своїм набутком купу дуже важливих, істотних речей, які щоденно нас оточують. Для цього існує стільки можливостей, що мені хутро дибки стає на карку, як тільки подумаю про них. А у центрі всього — я, найважливіший і найістотніший, ясна річ!

Тепер, коли минули літа, мене не раз огортає смуток, що вже немає колишніх можливостей. Замислююся, від чого ж це залежить. Та, в кожному разі, я й нині у центрі всього, а це вже хоч якась втіха!

Уранці Верть запропонував послати телеграму мамі Гризлика.

— Немає адреси. Немає телеграфу, — відчеканив Фредріксон.

— Ай справді! — скрикнув Верть. — Що я за дурень! Вибачте!

І він засоромлено заховався у своїй бляшанці.

— Що таке телеграф? — поцікавився Гризлик, котрий разом з Вертем ділив житлову площу у бляшанці.

— Не питай мене! — відмахнувся Верть. — То щось таке велике і чудне. Ним посилають маленькі значки з одного боку земної кулі на інший… А там з них робляться слова!

— Як їх посилають? — допитувався Гризлик.

— Повітрям! — розпливчасто намагався пояснити Верть, розмахуючи лапами. — Жоден значок по дорозі не губиться!

— Ого, — мовив Гризлик і замовк, вражений. Після тієї розмови він увесь день просидів на палубі, крутячи головою на всі боки й визираючи, де ж пролітають ті значки.

Десь коло третьої години пополудні Гризлик помітив велику хмарину. Вона пливла дуже низько, була крейдяно-біла, пухнаста і якась чудернацька.

— Хмаринка із книжки з малюнками, — зауважив Фредріксон.

— Ти читав книжки з малюнками? — не повірив я власним вухам.

— Звичайно. Одна називалася «Подорож Океаном».

Хмарка минала нас досить швидко. І враз завмерла.

Зненацька сталося щось неймовірне, щоб не сказати жахливе: хмарка розвернулася і поплила за нами услід!

— Перепрошую! — пискнув Верть. — А ця хмара небезпечна?

Ніхто не зміг йому нічого відповісти. Тепер хмара, що переслідувала нас за кормою, збільшила швидкість, перевалилася через поручні і м’яко гупнула на палубу, повністю накривши собою бляшанку Вертя. Потім вона почала моститися, вовтузитися від борту до борту, шукаючи зручної місцинки, опала і — клянуся своїм хвостом! — одразу ж заснула у нас на очах!

— Ти коли-небудь бачив щось подібне? — не тямлячись з дива, запитав я Фредріксона.

— Ніколи, — рішуче відповів він. Усе це йому не подобалося.

Гризлик підійшов до хмари і відгриз клаптик, а потім сповістив, що вона така на смак, як ґумка-ви— тирачка його матусі.

— Принаймні м’яка, — мовив Потішник, вимощуючи собі в ній кубельце для спання, а хмарина одразу огорнула його з усіх боків, немов ніжною пуховою ковдрою. Вочевидь, ми сподобалися хмарці.

Однак цей незвичайний випадок значно ускладнив плавання.

Того ж дня перед самим заходом сонця небо дивно змінилося. Воно пожовкло, однак набуло не приємної, а якоїсь брудно-жовтої імлистої