Арсен - Ірен Віталіївна Роздобудько
— Я хочу бути, як великий Манолете! — гордо відказав він.
— Хто?
— Манолете — найвідоміший тореро в Іспанії! Його повне ім’я Мануель Лауреано Родріґес. Він загинув на арені в 1947 році. А знаєш, як? У боротьбі з непереможним Іслеро з Міурі!
Правду кажучи, я був спантеличений навалою нових і незрозумілих імен.
— А хто такі Іслеро і Міурі? — запитав я.
— Іслеро — бик! Найжахливіший бик тих часів. А Міурою називалася ферма в Іспанії, на якій він виріс. Іслеро єдиний, хто міг гідно станцювати з Манолете танець смерті!
— Який танець? — знову не зрозумів я, про що йдеться.
— «Танець смерті»! Так в Іспанії називали кориду! Для справжнього тореро немає більшої честі, ніж загинути в бою.
— Ну й перспектива… — з сумнівом знизав плечима я. — І ти теж цього хочеш?
— Авжеж! — підтвердив Федір. — А знаєш, як було з Іслеро і Манолете? Лише уяви: вони — і бик, і тореро — загнули одночасно, коли Манолете всадив кинджал під правий ріг, а Іслеро пронизав його лівим. Вони на мить стали єдиним цілим! І вся Іспанія пишалася ними.
— Чим же тут пишатися? — знизав плечима я.
— Красою фіналу!!! — впевнено сказав Федір. — Усі на трибунах підвелися й аплодували непереможеним бійцям!
— Маячня. Як на мене, це все жахливо.
— Для таких як ти, — відказав хлопець. — А для справжніх тореро — це честь.
— А звідки ти знаєш? — хитро примружим око я.
— Знаю!
— Звідки? — не вгавав я.
Федір насупився, помовчав, певно, міркуючи, чи варто продовжувати розмову. І все ж продовжив таємничим голосом:
— Мій прадід — іспанець.
— Не може бути! — вигукнув я, думаючи про те, що натрапив на ще одного фантазера на кшталт моєї зведеної сестри. Тільки та вигадала Барбідонію, а цей — іспанського предка. А ще ж є Айрес, яка вважає себе донькою аргентинців. Село якихось невгамовних фантазерів!
— Може, — спокійно пояснив Федір. — Під час Другої світової війни мого прадіда привезли на виховання сюди. Він тут так і залишився. І багато чого розповідав.
— Не брешеш? — підозріло запитав я.
— Зуб даю! — сказав Федір.
І розповів дивовижну історію, від якої у мене щелепа відвисла: ось де справжнє життя, пригоди, небезпека!
— Мої предки з давніх часів займалися розведенням бойових биків для кориди. Це була особлива порода, яку називали «кельтська».
— А чим вона така особлива?
— А тим, що в їхніх жилах текла кров прадавніх биків, які водилися ще до нашої ери. Цінувалися такі бики на вагу золота. Тому що у них був особливий характер!
— Хіба у биків буває характер? — засумнівався я.
— Ще який! Ці «кельтські» бички вирізнялися особливим благородством, хитрістю і відчайдушністю. Вони були мов справжні воїни. Мої предки вирощували і торгували такими биками по усіх світах. Останнім з родини цим займався батько мого прадіда. Аж доки не розпочалася війна. І тоді родина розпалася. Але до того вони всі жили в іспанській провінції під містом Толедо і тримали величезні коралі.
— Що тримали? Коралі — це ж намисто! — не зрозумів я.
— Це у нас — намисто! А в Іспанії так називалися спеціальні загони для тварин. Там жили і виховувалися молоді бички. Батько мого прадіда хотів зберегти чистоту породи. Її цінували у всьому світі. Покупці биків приїздили до нього під покровом ночі й мали суворо зберігати таємницю про те, звідки на аренах світу з'являються такі непереможні бійці. Платили за них чималі гроші! Але перед тим, як продати бичків, їх випробовували на місці, в селі.
— Як же їх випробовували?
— Просто: влаштовували таку собі маленьку кориду для селян. Щоправда, це була не справжня корида, а щось на зразок «боїв без правил». На таких змаганнях із биком міг поборотися будь-хто з мешканців. Уявляєш, якби такі свята запровадити тут, у нас! Кожен би міг показати, на що здатен!
— У нас і своїх свят вистачає, — впевнено сказав я. — А корида — жорстока розвага. Мені шкода тварин.
— А мій батько каже, що це — мистецтво! — суворо заперечив Федір і додав: — Скоро він буде розводити тут таких же биків і коней. І продавати їх. Мій батько — фермер. Отже, ти згоден почергувати за мене пару годин?
Тепер я не міг відмовити. Адже мені стало цікаво — що воно таке, ця корида, і чи правду каже хлопець.
Я подав йому руку на знак згоди. Федір міцно потис її. Мені було приємно, що маю справу зі справжнім нащадком тореадора!
— Гайда на лан! Покажу тобі своє господарство! — весело сказав Федір.
І ми пішли на лан.
По дорозі я думав про те, що кожна родина має свої чудасії. І що я не помилився, коли вирішив розвідати й про свою. Адже і в нашому роду вистачає загадок і таємниць.
Чорний, якого треба приборкатина честь Айрес
Ми вийшли в поле. Там мирно паслося стадо.
— Цих корів ти хочеш приборкати? — здивовано запитав я.
— Звісно, ні! — засміявся Федір. — Це звичайна худоба. Вони й мухи не образять! Як з ними змагатися?! У мене інші плани.
— А що я мушу з ними робити? — запитав я.
— Роботи небагато, — сказав Федір. — Просто треба пильнувати, щоб корови не пішли до лісу, не загубилися. І час від часу пересуватися з місця на місце. Можеш навіть книжку читати.
— А де в цей час будеш ти?
— А я піду до загорожі з бичками. Це тут, неподалік, на фермі батька. Буду їх приборкувати.
— Кльово! — сказав я. — А можна і мені спробувати?