Паморочливий запах джунглів - Юрій Володимирович Покальчук

чи керівників Спілки письменників, і тому оббивав пороги в Москві у міжнародному відділі Спілки письменників, признайомившись там у секції Латинської Америки і розмахуючи своєю монографією про літературу країн Латинської Америки.

Довго нічого не вдавалось, аж одного разу на початку січня мені зателефонували, що я їду на Кубу на з'їзд письменників Латинської Америки, і причому отак от – післязавтра!

Я аж всирався від щастя і спитав, а як це і чого – виявилось, що нікого під рукою з іспаномовних письменників не було, і тут згадали про мене, і так я потрапив на Кубу.

У Гавані я бачив і вітався, навіть розмовляв з Гарсіа Маркесом (я бачив Леніна) і багатьма іншими більш чи менш значними письменниками Латинської Америки. І це було круто.

Потім я попросився в Нікарагуа.

Більше за все я хотів туди, де ще було латиноамериканське живе життя, не знищене комуністичними догмами, де ще можна торкнутися всього забороненого, де працюють борделі (у-у-у – після Індонезії минуло близько двадцяти років, відтоді я ніколи не бачив екзотичного та ще й вільного світу), де все продається, де все можна, де сексуальне життя – це звично і нормально, а не встидно і погано і де все цвіте і пахне так, що мамо не горюй!

Вдалося! Моє відрядження на два тижні прийняли, і я зібрав уже валізу, аби їхати в Нікарагуа і радісно на Пленумі Спілки письменників України розповідав своїм колегам-письменникам, що післязавтра лечу в Манагуа.

Не пустили! За день до від'їзду сказали – ні!

Якби мені кохана дівчина сказала (власне, і таке бувало з часом), що вона від мене йде, а я цього ніяк не сподівався, бо з нею любилися і звірялися одне одному в коханні, ще зовсім недавно, то, певне, реакція була би така сама.

Я почув себе ображеним до глибини душі маленьким хлопчиком, якого обдурили і забрали улюблену іграшку, ще й насміялися.

Вже значно пізніше, коли я повернувся з Нікарагуа після другої своєї самостійної поїздки, працівник відділу Латинської Америки в Союзе пісатєлєй по секрету сказав мені, що то після Пленуму Спілки письменників України подзвонили з Києва «ваші українськіє друзья-пісатєлі» і сказали, що я неблагонадійний і мене пускати за кордон не можна. І так я тоді не поїхав, хоч і віза вже в мене була і все було гаразд.

За винятком «друзєй-пісатєлєй».

Я ніколи не дошукувався, хто ж то телефонував зранку до Москви, аби мене перепинити. Врешті насеру їхній матері – хай повиздихають від внутрішнього зла самі по собі, а я не хочу мати ворогів свідомо і про когось роздратовано чи ображено думати чи пам'ятати чуже зло.

Краще не буду знати. На голову легше.

Врешті життя мене било не раз і не тільки так.

Один приятель в Москві процитував мені гарного віршика – якраз про мене.

Я, посланий на хуй, шагал по дороге, І думал – ну йобаний в рот, Ведь по етой дороге в борьбе і тревоге Шагал восемнадцатий год.

Я їх ненавидів, але тато мій відсидів три роки у Лук'янівській тюрмі за те, що був аспірантом Миколи Зерова і старостою Гуртка Культури Українського Слова. І він сказав мені – треба вижити, не відай у тюрму, намагайся щось робити для нашого слова, для України – пиши, перекладай, будь кимось і неси світло далі. Те, що ми могли, – зробили, тепер ваша черга.

Я поставив собі виграти у них, у влади, у тих, хто завжди зверху, у панів і окупантів-москалів, виграти і добиватися свого.

Пізно, але вдалося.

А тоді просто боліло, дуже боліла образа на життя. Адже я знав мови, я був фахівцем з Латинської Америки, мав би їхати перший туди, але комусь я заважав самим своїм існуванням, і мене відкидали вбік. І такого було багато.

Минув рік.

І от мене викликали до Москви і сказали, що я можу поїхати в Нікарагуа. Але тільки як перекладач, з Генріхом Боровиком, аби йому допомагати.

Генріх Боровик мав не найкращу репутацію у Союзе пісатєлєй. Він був крутий міжнародник-журналіст, казали, що він потаємний генерал КДБ, виконує за кордоном спеціальні завдання уряду і так далі.

І ще казали, що він на всіх пише погані характеристики, і потім за кордон тих, хто з ним їздив, не пускають.

Ми зустрілися. Він стриманий, як генерал з лейтенантом, але дружелюбний, як пан із слугою.

Мене попереджали в Москві на всіх рівнях секретаріату Союза пісатєлєй, щоби аніякої самодіяльності, повністю виконував усе, що скаже Боровик, і взагалі слухав його вказівки, і тільки.

А після третьої нотації мені вже не дуже хотілося їхати.

Однак ось ми з Боровиком у літаку.

Він запросив мене до себе у бізнес-клас, балакав зі мною про погоду і про життя на інших планетах, і ось ми підлітаємо до Манагуа і він каже.

– Ну що ж, забави скінчилися, тепер будемо працювати, як нам