Паморочливий запах джунглів - Юрій Володимирович Покальчук

Так що руїни цього собору максимально сексуалізовані, і ходімо звідси краще, а то ще хтось до нас пристроїться, подумає, що шукаємо третього для компанії…

От тобі і варіанти гріха – собор і секс, ні фіга собі!

Мене це просто захопило, і полишати ці руїни одразу мені аж ніяк не хотілося, тим більше, що була середина дня і нічого нам не загрожувало. Але малий занервував, і ми звідти пішли.

Я ще приходив до цього собору, коли йшов повз удень, але, дивна річ, коли я був з кимось, здавалося, все оживало між тих зруйнованих стін, а коли я опинився там сам, стіни мовчали і до мене озивалися дуже слабо.

Але тут можна було все, в Манагуа буяли усі гріхи людства.

Та не тільки в Манагуа, звичайно. Можна було скрізь. Але в столиці завжди життя крутіше.

І оце ВСЕ і вабило мене, як магнітом, мене тягнуло туди, де не можна, туди, де якраз і містилися всі ті квартали, де була проституція, наркотики і всі види заборонених у СРСР пороків. Тільки трішки грошей, і ти спізнаєш усе те, за що виганяли з раю і ще довго гнали того Адама по всьому світі, вже без Єви, і вона десь лишилась при дорозі його чекати, бо ж куди він від неї дінеться, вона таки одна баба на світі, а його гнали, бо він таки захотів зразу забагато.

Мене вабив запах гріха.

Того, що мені не можна було, бо я совєтській человек. Бо гріх трахати проститутку за гроші, це аморально. Так, але цілий світ їх отак трахає вже багато тисяч років, і життя продовжується. А є проститутки такі юні, що це вже можна розцінювати, як педофілію. В паспорт ніхто нікому не заглядає, а особливо в таких країнах, як Нікарагуа, де взагалі невідомо, чи ця дівчина має якийсь паспорт. А як їй подобається трахатись, і її взувають кожен день вже кілька років різні чоловіки, то чому я не можу. А наркотик це ще більший гріх, і я їх ніколи не пробував, і не знаю, що це. Страшно, але торкнутися забороненого – така зваба.

За юних років у мене були неабиякі пригоди в Індонезії, але з плином часу мені починало здаватися, що це було не зі мною, що я ніколи не був з повією, що ніколи не бачив, як хтось наживо трахається переді мною. Все це було уві сні, який давно забувся, і можливо, взагалі це був не я.

Я встиг одружитися і розлучитися вже двічі, з жінками все було гаразд або ні, як карта лягала, але таємниця жінки вже щезла, вона була зовсім іншою, ніж в юності.

Але зваба торкнутися забороненого, потрахатись з кимось отут в країні, в яку знову закохався, була неймовірно сильною.

Я не раз сам замислювався, чому мене так вабить отой світ гріха, так би мовити, заборонена зона, і, копаючись у самому собі, я таки дійшов дивного висновку. Не так то вже просто хотілося мені потрахатись, а от переступити заборону, зробити те, що не можна, «не паложена», начхати на фальшиву совєтську мораль, бо й так усі трахаються і в тому ж сересері направо й наліво, чи то за гроші, чи без грошей.

А тут ти повинен робити вигляд, що в тебе хуя нема і ти взагалі цим не цікавишся, і можеш сидіти тут кілька місяців і «тіха сам с сабою я веду беседу», і це єдине, що тобі лишається. Дрочити і любити савєтську родіну. А все решта назовні – революція, ідеологія, совєтіко обліко морале, підарасто, курва мать.

Я розумів, що, переступаючи всі оці й інші заборони тут, ризикую своєю зарубіжницькою кар'єрою, власне, життєвим шляхом. Бо коли довідаються, що ти і як витворяєш тут, то не тільки вилетиш звідси, як з гармати, а ще й на все життя матимеш вовчий квиток на закордон і так далі.

Я знав і осмислював все це, і знав, що не можна. Але знав ще й інше – можна, коли обережно, і коли ДУЖЕ хочеться, то можна.

Та ось в мене нагодився перший вільний вечір. І я подався зразу ж туди, в район центрального ринку, Меркадо Сентраль, де життя буяло цілу ніч і де, як вже мені розповіли місцеві джиґуни з обслуги у місцевій Спілці письменників, можна було знайти всі види гріха, заборонені овочі на всі смаки.

Довго шукати не довелось, щойно я зайшов у якусь доволі смердючу базарну вуличку, напроти кінотеатру «Мехіко», що складалась із фанерних кіосків, присвічених ліхтарями і свічками, як до мене підскочив молодик у червоній бейсбольній шапці набік.

– Що шукаєш, мучачо?

– Та ще нічого, не знаю, поки що нічого, – ніяково відповів я і захвилювався.

– Та кажи прямо. Хочеш потрахатись – нема питань! Зараз організуємо!

– Та в мене грошей мало… – потягнув я невпевнено.

– А ти звідки?

– 3… Польщі. – Говорити, що з сересера, було страшно.

– Поляко. Знаю. Добже єбать.

Я отетерів. От тобі і демократична Польща, та вони тут собі нормально трахаються, виявляється, і ніхто їх не виганяє і не забороняє. Це підняло мене на духу.

– Тридцять песо, і ходімо.

– Десять.

Я вже знав ці ігри. Торгуватися треба скрізь і вперто.

– За десять сам собі дрочи. Треба ж і дівці і господарю…