Зарубіжний детектив - Агата Крісті
— І вона нічого не сказала жодній з жінок?
— Ні. Так запевняє Роуз. Я схильний їй вірити. Бо коли б вона розповіла, то Роуз виклала б те одразу ж, із багатьма подробицями, які сама ж таки й вигадала б.
— Збожеволіти можна — ми нічого не знаємо, — сказав я.
— Але ми можемо здогадуватись, містере Бертон, адже я дещо з'ясував.
— Тоді вже легше.
— Того дня після другого сніданку, коли місіс Сіммінгтон заподіяла собі смерть, у обох служниць був вихідний і їх не було в домі. Але Агнес повернулася майже одразу.
— Ви це точно знаєте?
— Так. У неї є хлопець — молодий Ренделл. Він працює в рибній крамниці. У середу крамницю зачиняють рано, і він прийшов, щоб зустріти Агнес біля будинку Сіммінгтонів і погуляти з нею або піти в кіно, як буде дощ. Наша анонімниця, написавши брудного листа Фредові Ренделлу про Агнес, вирішила, що між ними все кінчено і дівчина піде гуляти з кимось іншим. Але того дня вони зустрілися і одразу ж страшенно посварились, Агнес повернулася в дім, сказавши Фредові, що не вийде, доки той не вибачиться.
— І що?
— А ось що, містере Бертон. Листа, одержаного місіс Сіммінгтон, надіслано не поштою. На конверті був старий штемпель, це встановлено, і поштова марка переклеєна, щоб можна було подумати, ніби листа приніс поштар. Але ж він прийшов не поштою. Ви розумієте, що це означає?
— Це означає, що листа вкинули у поштову скриньку за кілька хвилин до того, як поштар розносив денну пошту.
— Саме так. Денну пошту приносять близько четвертої. І моя версія така: дівчина, повернувшись у будинок, зайшла до буфетної і стала біля вікна, що виходить у двір, сподіваючись побачити свого хлопця, коли той прийде вибачатися. Перед вікном ростуть кущі, але крізь них добре видно, коли хто-небудь заходить у двір.
— І вона бачила людину, яка кинула листа у поштову скриньку! — вигукнув я.
— Це лише моя версія, містере Бертон, але я можу помилятися.
— Думаю, ні… Все так просто і так переконливо… Виходить, Агнес знала, хто писав анонімки.
5
— Так, Агнес знала, хто писав анонімки, — сказав Непі.
— Але чому ж тоді… — я затнувся, насупивши брови.
— Як я розумію, дівчина просто не усвідомлювала, що саме вона тоді бачила, — швидко вів далі Непі. — Ну, опустив хтось листа у поштову скриньку, і що з того? Можливо, той «хтось» просто не пов'язувався в її уяві з людиною, здатною писати анонімки. Він, з погляду Агнес, був поза всякими підозрами. Але що більше вона про це думала, то неспокійнішою ставала. Хотіла вона про це кому-небудь сказати? Звісно. Вона могла звернутися до Партрідж, яка, напевно, мала на неї вплив, її слово для Агнес — закон. І вона вирішує порадитися з нею.
— Так. Усе сходиться, — задумливо проказав я. — І якимось чином анонімниця дізнається про це. Але як, інспекторе?
— О, ви не знаєте провінційного життя, містере Бертон. Просто дивовижно, як тут розлітаються чутки. По-перше, був телефонний дзвінок. Хто його чув на вашому кінці?
Я задумався на мить.
— Трубку взяв я. Потім покликав Партрідж.
— Називаючи при цьому ім'я дівчини?
— Так, так, я називав її ім'я.
— Хто-небудь чув вас?
— Моя сестра. Ба навіть міс Гріффіт!
— Он як, міс Гріффіт! А що вона робила у вас?
Я розповів усе, як було.
— Вона збиралася потім іти додому?
— Спершу до містера Пая.
Неш скрушно зітхнув:
— Ось вам два шляхи, якими могла розійтися чутка по всьому Лімстоку.
Я не йняв віри:
— Ви хочете сказати, що міс Гріффіт і містер Пай звернули увагу на таку абищицю і розповіли про неї іншим?
— У провінції найменша дрібничка — новина. Ви навіть не повірите. Досить, скажімо, щоб у матері кравця зіпсувався настрій — і про це знатимуть усі! А тепер на іншому кінці… Міс Холланд і Роуз могли почути, про що Агнес говорила по телефону. А ще є Фред Ренделл. Все могло розійтися через нього.
Мене пройняв легкий дрож. Я подивився у вікно. Перед будинком був доглянутий газон, доріжка й низенькі доладні ворота. Я уявив, як хтось відчинив ворота, певно й спокійно підійшов до дверей і кинув листа у скриньку. Моя розпалена уява малювала невиразну жіночу фігуру. Обличчя не можна розгледіти, але я повинен його знати.
Неш розмірковував далі:
— Отож, коло звужується. Ось так ми завжди ловимо анонімників. Поступове, терпляче відсіювання. Як бачите, не так уже й багато людей лишається.
— Ви маєте на увазі?..
— Це знімає підозру з будь-якої жінки, що в той час була на службі. Вчителька була в школі; медсестра — я теж знаю, де вона була вчора. Зрештою, я ніколи й не думаю, що це хтось із них, але тепер можна бути цілком певним. Бачте, містере Бертон, ми маємо два відтинки часу, на яких слід зосередити увагу. Вчора і тиждень тому після другого сніданку. У день смерті місіс Сіммінгтон, — скажімо, — від п'ятнадцятої п'ятнадцять, коли Агнес могла повернутися додому після сварки, і шістнадцятою, коли могли принести пошту. Втім, я можу уточнити це в поштаря. І вчора, від чотирнадцятої п'ятдесят, коли міс Мейган Хантер вийшла з дому, до п'ятнадцятої тридцять чи навіть п'ятнадцятої п'ятнадцять, оскільки Агнес ще не почала переодягатися.
— Що, на вашу думку, трапилося вчора? — спитав я.
— Я собі уявляю це так: якась леді підійшла до вхідних дверей і подзвонила. Спокійнісінько, з усмішкою. Звичайний собі гість. Можливо, вона спитала міс Холланд чи міс Мейган або принесла пакет. Хоч би що там було, Агнес обертається, щоб узяти тацю для візиток, і наша леді-гість б'є по тім'ю Агнес, яка нічого не підозрює.
— Чим?
— Провінційні леді завжди носять щось важке у сумках. Там може бути що завгодно.
— А потім пробивав їй череп і запаковує у шафу. Чи не забагато це для жінки?
Неш якось дивно подивився на мене:
— Жінка, яку ми шукаємо, не зовсім нормальна, принаймні останнім часом. А особи з такого роду психічними відхиленнями здатні виказувати дивовижну силу. До того ж Агнес була невеличка.
Він замовк. Потім спитав:
— Що спонукало міс Мейган Хантер зазирнути у шафу?
— Чистий інстинкт, — сказав я і спитав: —
