Зарубіжний детектив - Агата Крісті
— Коли ви повернулися з прогулянки?
— Було за десять п'ята. Я повела хлопчиків нагору і приготувала чай. Коли о п'ятій прийшов містер Сіммінгтон, я спустилася вниз, щоб і йому приготувати чаю. Але він відмовився і сказав, що питиме разом з нами, в класній кімнаті. Хлопчики дуже зраділи. Потім ми грали у піжмурки. Тепер страшно про це згадувати. Бідолашна дівчина, вона весь час була у шафі.
— У ту шафу коли-небудь заглядають?
— О ні. У ній тримають усяке ганчір'я. Пальта і капелюхи висять у маленькому гардеробі, що направо від вхідних дверей. Напевно, вже кілька місяців ніхто не заглядав у ту шафу.
— Розумію. А ось коли ви повернулися з прогулянки, ви нічого не помітили, все було як завжди? Вам нічого не впало в око?
Її блакитні очі широко розплющилися.
— О ні, інспекторе, нічогісінько. Все було, як завжди, — ось що найжахливіше.
— А тиждень тому?
— Ви маєте на увазі той день, коли місіс Сіммінгтон?..
— Так.
— О, це було жахливо!
— Я знаю. Вас того дня також не було вдома після другого сніданку.
— О так, о цій порі, коли гарна погода, я завжди йду з хлопчиками погуляти. А заняття проводимо вранці. Ми завжди гуляємо далеко від дому. Того дня мені здалося, що ми загулялися, бо коли підійшли до воріт, на протилежному кінці вулиці я побачила містера Сіммінгтона. Він вертався з контори. А я навіть чайника на вогонь не поставила. Але було лише за десять п'ята.
— Ви не піднімалися до місіс Сіммінгтон?
— О ні, я ніколи не заходила до неї. Після другого сніданку вона завжди відпочивала. Її мучили напади невралгії — вони чомусь завжди починалися після того, як вона поїсть. Доктор Гріффіт приписав їй порошки, і вона завжди лягала й намагалася заснути.
Неш ніби ненароком спитав:
— І нікому було принести їй денну пошту?
— Денну пошту? Ні. Я витягала листи з поштової скриньки і клала їх у вітальні на столі, коли поверталася з прогулянки. Але дуже часто місіс Сіммінгтон сама спускалася по пошту. Вона, як правило, о четвертій прокидалася.
— Скажіть, вам тоді не спало на думку, ніби щось трапилося, коли ви не побачили її, повернувшися з прогулянки?
— О ні, я навіть не думала про таке. Містер Сіммінгтон повісив пальто у передпокої, і я сказала йому, що чай іще не готовий, але чайник ось-ось закипить. Він кивнув головою і покликав: «Mоно! Моно!» Місіс Сіммінгтон не відповіла, і він Піднявся нагору в її спальню. То був, напевне, найстрашніший удар для нього. Він покликав мене, і коли я увійшла, сказав: «Не пускайте сюди дітей». А потім подзвонив докторові Гріффіту. Ми тоді зовсім забули про чайник. В ньому прогоріло дно… О господи, це було жахливо! А ще за другим сніданком вона була така весела й щаслива!
Непі раптом перепинив її:
— Що ви думаєте про той лист, якого одержала місіс Сіммінгтон?
— Це брудний лист, — обурилася Елсі Холланд.
— Так, так. Але я не про це. Те, що було в листі, правда?
— Ні, ні. В жодному разі, — рішуче заявила вона. — Місіс Сіммінгтон була така вразлива. Справді, дуже вразлива. Вона все так близько брала до серця. Будь-що подібне, брудне, вразило б її не менше.
Якусь мить Неш мовчав, потім несподівано спитав:
— А ви одержували подібного листа, міс Холланд?
— Ні, ні, ніколи. Жодного.
— Ви певні? Прошу вас, — він звів руку, — не поспішайте з відповіддю. Я розумію: це неприємно і люди часто не хочуть признаватися. Але у даному разі нам дуже важливо це знати. Нам відомо, що ті листи всуціль брехливі. Тож вам нічого приховувати.
— Але я не одержувала, інспекторе. Справді не одержувала. Нічого подібного не було, — майже плачучи, відповіла вона. Її слова звучали цілком щиро.
Коли Елсі пішла до дітей, Неш встав і приступив до вікна.
— Ось так, — проказав він задумливо. — Не одержувала жодного листа. І ніби схоже на правду.
— Дуже схоже, я навіть певен, що вона не одержувала їх.
— Гм… Тоді я хочу знати, чому, в дідька, вона їх не одержувала?
Я помітив, що він аж кипить.
— Вона гарненька, правда? — несподівано спитав Неш.
— Навіть більше, ніж просто гарненька, — відказав я.
— Отож. Вона дуже гарна і молода. І за логікою — пряма пожива для анонімника. То чому ж її обминули?
Я похитав головою.
— Цікаво, я вам скажу. Треба розповісти про це Грейвзові. Він просив повідомляти про людей, що не одержували листів.
— Елсі Холланд уже друга, — нагадав я. — Пам'ятаєте, я вам казав про Емілі Бартон. Та теж не одержувала.
Неш посміхнувся:
— Не слід вірити всьому, що вам кажуть, містере Бертон. Міс Бартон одержувала, і не одного.
— Звідки ви знаєте?
— Цей «вірний дракон», її колишня покоївка, у якої вона тепер живе, розказала мені. Флоренс Елфорт, здається, так її звати. Вона так обурено про це говорила. Жадала крові анонімниці.
— Чому ж тоді міс Емілі каже, що не одержувала листів?
— З делікатності. Листи були дуже брутальні. А маленьку міс Бартон такі слова обійшли в житті.
— А що було в листі?
— Як завжди. Безглуздя, коли подумати. Їй приписувалося, ніби вона отруїла свою стареньку матір і сестер!
— Ви хочете сказати, що ця божевільна анонімниця ходить поміж нас, а ми не можемо її викрити? — сказав я недовірливо.
— Ми її обов'язково знайдемо, — суворо відповів Неш.
— Але ж тепер, чоловіче добрий, вона не напише жодного листа.
Неш подивився на мене і твердо сказав:
— О ні, напише. Тепер вона не спиниться. Це в неї патологічна потреба. Будьте певні, листи неодмінно надходитимуть.
Я вийшов з кімнати і, перш ніж поїхати додому, знайшов Мейган.
Вона була спокійна і зустріла мене весело. Я запропонував їй знову переїхати до нас на якийсь час, але вона, повагавшись мить, похитала головою.
— Спасибі вам, але я краще лишуся тут. Зрештою, це мій дім. Та й за хлопчиками догляну.
— Що ж, це вже як хочеться, — сказав я.
— Ну, тоді я лишуся. Але… — Що?
— Якщо… Ну, коли знову щось приключиться, мені можна буде подзвонити, щоб ви приїхали?
Я був зворушений.
— Та звісно ж, можна. Але що може приключитися?
— Не знаю, — розгублено відповіла вона. — Напевне, щось схоже на те, що вже було.
— Облиште! І не вишукуйте більше мертвих. Це на вас погано відбивається! — сердито кинув я.
Мейган подарувала мені щиру усмішку.
— Та ні, все гаразд. Просто мені стало недобре.
Мені не хотілося лишати Мейган тут, але ж,
