Невеличкий старий двоповерховий будинок мав прибудований дерев’яний флігель. Так не будували вже давно. Тут було не більше шести квартир. У дворі, що мав форму літери «Г», стояла вишнева іномарка. На даху локатором дивилася в небо супутникова антена. Зайшовши до під’їзду, Андрій постукав у перші ж двері. За ними почулося якесь шурхотіння, кроки, клацнув замок. В отворі дверей, які стримував ланцюжок, з’явилася висока фарбована білявка і запитливо глянула на нього. Треба ж так влучити, з першої спроби! Невже це Іра? Щоправда, на його думку, цю пані не можна було назвати гарною, але в жінок свої критерії.
— Добрий день! — привітався він. — Мені потрібна Ірина Ващенко. Можливо, я помилився квартирою, але вона повинна жити у цьому будинку.
— Вона живе у квартирі навпроти, двері за вашою спиною. Але її зараз немає. А що ви хотіли?
— Мені потрібно її бачити. А ви не знаєте, скоро вона буде?
— Боюсь, що ні, — відповіла білявка. — Вони з Юрою ремонтують машину і вже другий день живуть там. Навіть не знаю, коли хтось із них з’явиться.
«Юра… — подумав Андрій, — який ще Юра? Напевно, той сусід з антеною. Дивне уподобання для жінки — ремонтувати машину».
— А вам терміново? — запитала вона.
— Та бажано, — відповів Андрій. — Хотів би сьогодні й виїхати додому.
— А звідки ви приїхали?
Андрій уже відкрив рота і навіть почав вимовляти оте «з», коли раптом схаменувся. Він був обережною людиною. Це особливість його професії — бути обережним, намагатися по можливості уникати найменшого ризику. І цей стереотип, що склався за роки роботи хірургом, несподівано спрацьовував у різних ситуаціях.
— Здалеку, — відповів він. — А ви не підкажете, як її знайти?
— Ну, це на іншому кінці міста, — сказала Ірина сусідка. — Треба йти в напрямку електростанції. Від неї відходить ТЕЦ, тобто теплоелектроцентраль, от уздовж неї й підете. Ліворуч будуть якісь склади, недобудований будинок, а далі побачите гараж. Великий такий, металевий. Розумієте? Не для однієї машини, а великий. Це від фірми, де Юра працює. То вони вже другий день там.
— Дякую, — сказав Андрій. — А її тітка Настя вдома?
— Ні, вона зараз у Пісках.
— Яких пісках?
— Курорт тут у нас такий, місцевого значення. Якщо ви здалеку, то, звичайно, не чули.
— Дякую, — ще раз сказав Андрій, — піду шукати.
Теплоцентраль тяглася від електростанції кудись на захід, огинаючи мало не півміста. У всякому разі таке складалося враження. Взагалі містечко можна було б назвати приємним, та електростанція псувала загальний пейзаж. Після тихих вуличок старого центру вона була наче ракова пухлина: диміла, кіптявіла і труїла весь організм містечка. А навколо неї громадилися якісь потворні будови, недобудови, руїни з усіляким сміттям на кшталт бочок, цистерн та іншого металевого мотлоху. Перед очима мимохіть поставали епізоди з «Термінатора» про війну з роботами. Бракувало лише вивергаючих полум’я металевих монстрів.
Так розмірковуючи, Андрій пройшов уздовж централі чималу відстань. Ішов, роззираючись навсебіч, у пошуках металевого гаража. Подекуди траплялася страшенна багнюка, просто-таки заболочені місця, де навіть ріс очерет, і йому доводилося переходити їх по трубах ТЕЦ. Навколо не було ні душі, щоб запитати, чи туди він іде. Аж ось попереду почувся якийсь звук, схожий на удари по металу. Пройшовши ще трохи, Андрій побачив біля якогось залізяччя двох людей, які щось міряли рулеткою. Потім один із них відклав її й почав забивати в землю кілок. Нарешті з’явився шанс у когось щось розпитати. Чоловік змотав рулетку і повернувся до нього. Другий продовжував гатити по кілку.
— Перепрошую, я шукаю гараж. Тут двоє молодих людей мають ремонтувати машину. Великий такий гараж, ви не підкажете мені?
— Юрка шукаєте? — запитав чоловік.
— Його! — зрадів Андрій.
— Та он вони, у тому гаражі, — вказав той пальцем.
— У тому?
Якщо це був гараж, то себе Андрій, напевно, міг вважати народним цілителем. Здоровезна металева споруда височіла просто перед ним, і двері в її нижній частині виглядали мишачою шпариною.
— Ну, дякую, — тільки й залишилося пробурмотіти. — Добрий собі гараж…
І він попрямував до дверей, які зблизька виявилися доволі могутніми. За такими дверима, та ще й з високою білявкою можна було спокійно спати навіть п’ять діб. Щоб відчинити двері, довелося докласти чимало зусиль. Двері огидно зарипіли.
— Та це не тут! — почувся ззаду той самий голос.
— А де ж? — здивовано вимовив Андрій, обертаючись.
І цієї миті важезний кулак занурився йому в живіт, просто під ребра. Здалося, це не кулак, а залізяка, як та, що нею забивали кілок. Удар склав його навпіл. Він виявився настільки сильним та несподіваним, що першої миті, коли жахливий біль пронизав усе його нутро, Андрій навіть не збагнув, що сталося. Не ладен вдихнути, він почав згинатися, хапаючи, наче риба, ротом повітря. А наступної миті другий удар зверху, по шиї, мало не відрубав йому голову.
