Коло смерті - Кріс Тведт
— Але що з…?
— Вона все зіпсувала. Вона заражала всіх нечестивістю. Вона була, мов чума, мов зараза.
— Анна Вестьой?
— Так, Анна Вестьой! — він майже виплюнув її ім'я. — Я довго до неї придивлявся. Спостерігав, як вона росте, змінюється і дозріває, як хлопці в'ються довкола неї, приглядався до її зухвалої мармизи, до всезнаючої усмішки, до очей, старших за неї справжню.
— Вона ж просто була звичайним дівчиськом, — втрутився я. — Може, занадто розкутим, але ж…
Саломонсен рішуче похитав головою, урвав мене на півслові:
— Ні! Не просто дівчиськом. Невдовзі до мене зачастили хлопці. Дехто з них плакав, інші боялися за свої душі. Анна Вестьой мучила їх, зваблювала, спокушала до гріха. Не минала нікого. Навіть Арон, невинне дитя, упав в нестяму та страх через неї. Я ніколи б не повірив, що дівча може потрапити… може так цілковито потрапити в лабети диявола.
У залі було холодно, так холодно, що пара з уст білою хмаринкою зависала в повітрі, однак обличчя Крістіана Саломонсена лисніло від поту. Позаду нього я помітив тінь, хтось стояв на ґанку, за вхідними дверима, й слухав.
— І що ви зробили? — запитав я, сам дивуючись, яким спокійним був мій голос.
— Попросив її прийти сюди. Хотів поговорити з нею, помолитися разом з нею. Я сподівався з Божою поміччю звільнити її душу від зла. Ми сиділи в цій залі, я впав перед нею на коліна, молив її. Молив, щоб вона прийняла Божу милість і Боже світло, та вона лиш посміялася з мене й запитала, чому я так боюся творіння Божого.
— Боїтеся творіння?
— Так. Вона сиділа на лаві переді мною, зняла пальто, охайно склала його й поклала поряд. Вона відхилилася назад, задерла поділ сукенки й запитала, чи цього я боюся. Під сукенкою нічого на собі не мала, була зовсім… і тоді я вже знав…
— Що ви знали?
— Що вона пропаща.
— І ви її убили?
Він безпорадно глянув на мене.
— Що іще я міг зробити?
Від такої відповіді я на мить онімів.
— Ви її вбили тут?
— Ні, вона втекла. Але я швидше бігаю, я наздогнав її унизу, біля моря. А потім помолився за її душу. Відтоді щодня молюся за неї. Що Божої днини.
— Ви хотіли порятувати інших. Але занапастили Аронове життя.
— Знаю, — озвався він за якийсь час. — Я ніколи не мав такого наміру. Я не хотів цього…
— Але зробили. За його душу теж молилися? Чи тільки за власну? Те, що ви вчинили супроти Арона, ніколи не зможете виправити.
Саломонсен трохи повагався і раптом глянув мені просто в вічі.
— Зможу!
Мені руки опустилися. Я відчув слабкість і млість, враз захотілося якнайшвидше закінчити цю розмову.
— А що з Сірі? Чому ще й вона мусила померти? Вона ж не була…
— Сірі? Мила, маленька Сірі? — його сміх, короткий і гострий, несподівано різонув вухо. — Ха! Вона аж ніяк не була втіленням невинності, яку вдавала. Арон, запитайте Арона… вона зваблювала його бісиками в очах, тілом, усім своїм єством. Я вбив її заради нього, щоб врятувати душу Арона, доки він не погрузнув у гріху… і він теж…
Далі ми сиділи якийсь час мовчки. Я вимкнув портативний диктофон, що лежав обіч мене на лаві, тихо зумкотів і блимав зеленою лампочкою, поклав до кишені. Тінь з-під дверей зали зникла. Я відчув, як скаменіла спина й плечі. У лівій скроні застугонів біль. Я підвівся.
— Ходімо, Саломонсене, — мовив я. — Мені треба вийти на свіже повітря.
За порогом чекав Франк Ланде.
Розділ 50Я був здивований сонячному сяйву надворі. Повсть хмар усе ще важко нависала над островом, та ген-далеко на західному прузі неба, над морем, виднілася чиста блакить, з якої прозирало