Коло смерті - Кріс Тведт
Важко сказати, чи був я розчарований. Я наперед знав, що навряд чи світить мені удача, і був до цього готовий. Йшлося більше про те, щоб використати кожний шанс, перевернути кожний камінець, навіть щонайменший, і потім з чистим сумлінням повідомити Аронові про неможливість перегляду справи. Єдиний момент, який пробудив у мені інстинкт мисливця, був нез'ясовний факт зникнення протоколу допиту свідків, але скоріш за все це не мало значення.
Я поставив ще кілька навідних запитань, намагався розкрутити Інґер на подробиці, спонукати її згадати якісь дрібниці, які вони могли бачити, але не надати їм ваги, однак марно. Ще й не питаючи, вже знав, що це — глухий кут. Я допив гіркуватий чай, востаннє глянув на розкішний краєвид з вікна й подякував за гостинність.
Уже майже зійшов до кварталу дерев'яних будиночків, подумки плануючи подальше розслідування, міркуючи, яким боком могли б бути причетними до справи Томас Єґер, Франк і, можливо, подружжя Віснер, як задзвонив мобільний телефон.
— Це пані Вііґ-Сьоренсен. Мені спало на думку… Мабуть, це неважливо, але…
— Я вас слухаю?
— Були ще світлини.
— Світлини?
— Так, поліція забрала кілька світлин.
Удруге опинившись у її передпокої, я ледве переводив подих, а піт цабенів з мене ручаями.
— Які світлини?
— Ходімо зі мною до кабінету, до Гаральдового кабінету…
То була доволі простора кімната. Усі стіни заставлені книжковими полицями з книгами, журналами, теками документів, скриньками та пачками. На єдиному вільному клаптику стіни висів величезний кольоровий постер з зображенням морського орла. Фотограф зазнимкував його, вочевидь, тієї миті, як він кидався на свою здобич. То була дуже виразна світлина: гачкуваті кігті, білий хвіст, брунатні пір'їни розпростертих крил, бурштинові очі.
— Який портрет! — не стримав я захоплення.
— Його величність Haliaeetus Albicilla, — гордо промовила господиня. — Довжина тіла — один метр. Два з половиною метри розмах крил. Найбільший хижий птах Північної Європи.
Розповідаючи, жінка підтягнула маленький табурет, стала на нього, щоб дотягнутися до найвищої полиці.
— Ось візьміть, — вона подала мені кілька маленьких, сірих скриньок. — Поставте їх на стіл, будь ласка.
На кожній скриньці значився 1984 рік і ще якийсь код римськими цифрами. З іншої полиці Інґер досягла теку, позначену тим самим роком.
— Ми, як розумієте, реєстрували й фотографували птахів. Світлини слугували неоціненним допоміжним матеріалом у вивченні поширення орлів на нові ареали. Гаральд вивчав їхні постійні місця гніздувань і таке інше. Але треба було систематизувати фототеку, щоб знати, де й коли ми їх знімали. Коли сталися убивства?
Я назвав дати. Жінка звірилася з каталогом, а тоді вийняла з скриньки три маленькі конверти.
— Тут негативи. Наскільки я пригадую, поліція забрала всі світлини, які стосувалися того періоду. Нам їх так і не повернули.
— Але чому? Що в них шукали?
— Уявлення не маю. Не думаю, що шукали щось конкретне, окрім, хіба, підтвердження нашого алібі. Навряд чи знайшли щось цікаве для себе. У кожному разі, нас більше не турбували. Гадаю, поліція просто намагалася ретельно виконувати свої обов'язки, перевіряла все, що могло б мати хоч якусь дотичність до скоєння злочину.
Мабуть, так воно й було. Криміналісти завжди педантичні, а більшість виявлених фактів переважно не мають жодного значення для справи.
— Можна мені забрати негативи?
— Так, будь ласка. Але я б хотіла, щоб ви мені їх згодом повернули. Це… справа всього Гаральдового життя, і…
Я поклав конверти до кишені, обіцяючи повернути.
Розділ 47З Ойвіндом Йорданом ми ходили до одного класу в початковій, а потім у середній школі, за винятком одного року, коли він зі своїм батьком жив на Шпіцбергені. Після повернення він був єдиним хлопцем у класі, який вже мав первинні ознаки статевого дозрівання, що прославило його на всю школу: його подивляли, ним захоплювалися. Навіть пригадую, як я йому заздрив. Та коли я одного разу за пивом нагадав йому цю історію, він потемнів на обличчі.
— То було для мене суцільним пеклом, — розповів він. — Напередодні уроку фізкультури я ридав увесь вечір. Найчорніший період мого життя.
Тепер він майже повністю облисів, і мені було цікаво, чи цей факт також мучив його.
— О, Мікаелю! — здивовано вигукнув він, перестрівши мене на сходах. Ми не бачилися три роки.
— Мені потрібна твоя