Коло смерті - Кріс Тведт

сотню метрів, я озирнувся. Маленька громадка стояла тісним колом. Вони здавалися маленькими, розмитими силуетами у дедалі густішому присмерку, наче ось-ось мали розчинитися у пітьмі. А може, й справді, мали… Молельня багато років була частиною їхнього життя, і ось цієї частини не стало. Ніхто більше там не вклякатиме, ніхто більше не ходитиме туди вузькою, звивистою стежиною, щоб молитися і восхваляти Господа. Будинок почне руйнуватися. За кілька років облущиться зі стін фарба. Шибки висиплються від зимових штормів, черепицю здують вітри. Урешті-решт сталеві прогоничі, які утримували ветхі рештки будівлі, поіржавіють від вогкого морського повітря, потріскають, і молитовний дім зірветься з місця, як всохлий листок восени, і понесе його в море — у вічність…

Кав'ярня була майже порожня. Лише за одним столиком вечеряв якийсь стариган. Він навіть голови не підвів, коли ми ввійшли. Зате Маґда, вгледівши нас, поквапилася через усю залу назустріч.

— Мікаелю? Що ти тут робиш? Що з твоєю ногою, Франку? Що трапилося?

— Заспокойся, все гаразд, — мовив я, але мої слова прозвучали якось по-дурному. — Нічого не трапилося.

Мене винагородили суворим, несхвальним поглядом.

— Ви ж мокрі, як хлющ, обидва…

Маґда завела нас до свого помешкання, знайшла два халати і, доки ми перевдягалися, принесла з кухні їжу. Франковий халат сидів на ньому, як влитий. Мій був надто куций.

Маґда поставила на стіл дві великі порції м'ясних фрикадельок. Я накинувся на їжу, поспіхом наминав страву, відчувши раптом нестерпний голод. Франк длубався у своїй тарілці, з'їв кілька шматочків, а більше штрикав навмання виделкою.

— Я не голодний, — буркнув він.

Маґда ледве дочекалася, доки я попоїв. Замість довгих пояснень я увімкнув диктофонний запис. Якість запису була не найліпша. Маґда схилилася до самого диктофона й напружено вслухалася. Я ж чув лише окремі, уривчасті слова та фрази. Упізнався голос Саломонсена. «Царство Боже на землі… — казав він. — Гріх… любив їх… пастир… чума». Здавалося, ніби слухаєш розмову з примарою, короткі повідомлення з царства мертвих, без субстанції та внутрішнього взаємозв'язку. А тоді нараз прозвучало ціле речення, протяте болем і здивуванням: «Що іще я міг зробити?»

Трагедія у тому, подумалось мені, що Крістіан Саломонсен, справді, не бачив іншого виходу, окрім убивства.

Коли запис закінчився, Маґда, бліда й приголомшена, запитала:

— Де тепер Саломонсен?

— Його забрало море, — відповів я, не вдаючись у подробиці.

Франк не зронив ні слова.

Трохи згодом Маґда подалася униз, до роботи. Франк міг би піти додому, але не пішов. Він мовчки сидів, дивлячись на вогонь у грубі. Лише раз підвів голову й заговорив, не дивлячись на мене.

— Вона була не такою, як кажуть, — озвався він. — Вона не була повією, не була дурним, аморальним дівчиськом…

Не важко здогадатися, що мова про Анну.

— Мені її бракує. Іноді я йду до скель і кладу там квіти. Не хочу її забувати. Вона була… насправді вона була чудовою, сильною духом дівчиною. Бунтаркою, яка робить, що хоче, нехтуючи правилами суспільної поведінки, чи, іншими словами, нехтуючи закостенілими, фарисейськими нормами моралі. Вона була вільною душею, це й позбавило її життя.

— Я знаю, — мовив я. Не тому, що це конче мало бути правдою, просто Франк потребував почути саме ці слова.

Маґда повернулася, пішла до маленької кухоньки зготувати щось на вечерю. За якийсь час підвівся Франк, поспішив їй на допомогу. Я бачив їх обох через відчинені кухонні двері. Вони нарізали хліб, виймали з шафки тарілки й виделки з ножами. Франк збивав омлет. Мене вразило, як злагоджено й по-домашньому вони орудували. Легко помітити; коли люди почуваються сторонніми в кухні, вони навмання відчиняють усі шафки, доки знайдуть те, що треба. Але Франк, без сумніву, вже тут бував.

Він щось сказав Маґді. Я не чув слів, однак вона обернулася до нього, торкнулася долонею його руки, усміхнулася, погоджуючись. Щось було в її усмішці, у майже непомітному потягу її тіла до нього, що підказало мені — вони були колись коханцями, а може, й не переставали ними бути. Нараз я збагнув, що так воно і е.

«Іноді я маю коханця, і цього мені достатньо», — сказала недавно Маґда. Я мав би помітити це раніше — ознаки були очевидними, — але я іншим сушив собі голову, був надто зайшлий самим собою. Тепер паволока спала з моїх очей, і розмита досі картина набула виразних обрисів, ніби хтось фокус навів.

Тоді, як ми стояли поряд, заціпеніло дивлячись на хвилі, що ось-ось мали забрати на той світ Крістіана Саломонсена, я помітив вираз обличчя Франка, згадав, що вже бачив його таким. На облавку вітрильника. Тепер я вже знав, що не помилився у своїх здогадах. Франк навмисне зіштовхнув мене в море. Він спробував убити мене, але не задля того, аби приховати сліди двох убивств, як я спершу думав. Мотив Франк мав значно простіший і банальніший. Він боявся втратити Маґду. Він ревнував.

Після вечері Маґда пішла приготувати для мене кімнату. Ми з Франком знову залишилися сам на сам.