Коло смерті - Кріс Тведт

— А знаєш, я насамперед тебе підозрював в убивстві Анни й Сірі, — озвався я.

— Чи ти сповна розуму? Я б ніколи не зміг такого вчинити. Я не вбивця!

— Ні, можливо, ні. Та гадаю, усі ми здатні на вбивство за певних обставин. Іноді межа така тонка…

— Крістіан Саломонсен міг би врятуватися, — мовив Франк, трохи помовчавши. — Може, він обрав смерть, замість ганьби й приниження, попри те, що кара йому вже не загрожувала.

— Я не його мав на увазі…

На якусь мить наші погляди перетнулися, він відвів очі, задивився у полум'я у грубці, але цього було достатньо. Короткої миті було достатньо, щоб повернути нас обох у сіре, розбурхане море, побачити перед очима червоний рятувальний жилет, крихітну червону цятку, майже невидну у бездонних проваллях між знавіснілими хвилями. Мені навіть здалося, що й відчули ми одночасно, яким крихким і випадковим буває іноді людське життя.

— Справа? Давня справа вбивства? Про що ти думаєш, Мікаелю? Ти вже не адвокат і, ймовірно, ніколи більше ним не будеш, якщо й далі так продовжуватимеш! Єдина справа, про яку тобі треба думати, твоя, власна! — обличчя Рюне Сейма, зазвичай лагідне й приязне, почервоніло, як цегляна стіна, голос дрижав від стримуваного роздратування.

— Твоя правда, Рюне.

— Ми ж уклали згоду, чи не так? Ти урочисто заприсягнув її дотримуватися! Ти обіцяв! І знову не з'явився!

— Так, Рюне, але… — я здався.

Рюне не бажав слухати про Арона Сьорвіка, Крістіана Саломонсена і давні вбивства. Я намагався пояснити, але мої пояснення його не цікавили. Рюне Сейм обернувся на людину з одним-єдиним фокусом, одним-єдиним завданням у житті.

— Твоя справа, Мікаелю! Йдеться лише про твою справу! Зосередься тільки на ній! — він повторював це знову й знову, як мантру, а я кивав і казав «так», хоча давно вже втратив віру в те, що шлях до спасіння пролягає через матеріали справи.

Трохи попрацювавши з документами, я підвівся, позіхнув.

— Вибач, щось мені нині не йде. Знаю, що треба працювати, але не сьогодні…

Рюне витріщився на мене з роззявленим ротом, не ймучи віри власним вухам.

— Ти жартуєш?

— Я не спав майже дві доби, Рюне, — знову позіхнув я. — Усе звалилося на купу. Спершу — Саломонсен, потім довелося годинами давати свідчення поліції. А тоді ще довга, марудна дорога додому за кермом. Я виснажений, ментально й фізично. Побачимося завтра…

— Я візьму відвід! — гукнув Рюне мені навздогін. — Не можу бути твоїм захисником за таких умов!

Я не вірив у щирість його намірів, та й начхати мені було тієї миті. Усю дорогу додому я боровся зі сном.

Прокинувся у своєму ліжку, одягнений і цілком дезорієнтований, з переповненим сечовим міхуром, порожнім шлунком і нестерпним головним болем. У холодному, неприязному сяєві ламп денного світла у лазничці вигляд я мав хворобливий. Бліда з синюватим відтінком шкіра, почервонілі, підпухлі очі, сиво-чорний заріст на щоках. Лише Бог знає, скільки разів я собі обіцяв поміняти освітлення у лазничці!

Я постояв у душі, аж вода почала ставати літеплою, потім витерся, одягнувся у чисте, застановився, яка ж пора дня надворі: день чи ніч, ранок чи вечір…

Виявилося, ранок, світання. Годинник показував чверть на шосту, я мертво проспав п'ятнадцять годин. Сухарі в хлібниці були тверді, мов камінь. Та я ще мав хрустовий хліб і сир, і пачку соку, на якій завбачливо не перевірив терміну придатності, і — що найважливіше — я ще мав каву. Після двох філіжанок знову відчув себе людиною, хоч і не тією, що перше. Ніби щось сталося зі мною, доки я спав. Мене проймала тривога й неспокій і водночас відчування пустки всередині. Я випив іще кави, подумав, що то, мабуть, реакція на всі події, які трапилися довкола мене. Крістіан Саломонсен загинув у мене на очах. Я ще почувався приголомшеним від могутньої, невблаганної, грізної сили океану, який забрав його собі.

Та глибоко в душі знав, що не тільки це муляло мені. Справа Арона, події на Вестьой наповнили мої дні сенсом, дали можливість витіснити зі свідомості власні проблеми, забути про себе й заглибитися у життя та смерть інших. Однак справу завершено, і ніщо більше не стоїть між мною та дійсністю. За сім днів маю з'явитися у суді в ролі звинуваченого. А тоді життя, яким я його знав, з великою часткою вірогідності скінчиться. Усвідомлення реальності сповнювало мене таким жахом, ніби я стояв перед чорною дірою тунелю.

Я встав з-за кухонного столу, вийшов надвір по газети і пошту. Свіжої преси ще не було, то я заглибився у читання вчорашніх новин. Про нестачу місць в старечих будинках, про високі ціни на електрику, про добрі часи для тих, хто розводить лосося. Останнє викликало в пам'яті Рюнара Віснера. Газетне чтиво непогано відволікало від похмурих думок, у кожному випадку, до сторінки сьомої, з якої на мене променисто дивився величезний портрет головного прокурора Ульва Ґармана.

«На шляху до вершини» — звучав заголовок.