Коло смерті - Кріс Тведт
— Темну кімнату? В епоху цифрових технологій? Я відсилаю свої світлини до газет через інтернет. Навіщо мені темна кімната?
— А я гадав…
Ойвінд усміхнувся.
— Та вже добре, маю… З ностальгічних причин. Тільки ж нікому не кажи, бо засміють. Зайдеш до мене?
Доки ми чекали на проявлення світлин, він добув кілька бляшанок пива. Розмова була якась сумбурна, ми перескакували з одного на інше. Ойвінд розповів про своє розлучення, я відповідав розсіяно, раз у раз позираючи на годинника. Зрештою, він зітхнув і підвівся.
— Чудове з тебе товариство, Мікаелю! Три роки не бачилися, а тільки й знаєш, що витаєш десь над хмарами й кажеш «так» і «ні». Що такого з біса важливого на тих фотках?
— Орли.
— Га? Орли?!
— Здебільшого. А може, ще щось… Нумо гляньмо!
Здебільшого там таки були орли. Орли ширяють у повітрі, орли на вершині пагорба терзають здобич, орли полюють на рибу. Орли, самі лиш орли на кожній світлині, за винятком однієї з голою-голісінькою Інґер Вііґ-Сьоренсен. На знимці струнка, засмагла жінка у розквіті своїх літ усміхалася в камеру з таким виразом на обличчі, що я мимоволі позаздрив покійному Гаральдові.
— Мила дама, — промовив Ойвінд. — Це вона тебе цікавить?
— Ні, дещо інше, — відповів я, виймаючи з розчинника одну з світлин. — Ти міг би ось цю збільшити? Не орла, мені начхати на орла. Що там на задньому тлі?
— Наскільки збільшити?
— Щоб не розмилися деталі.
— Спробую…
Проявлення зайняло ще якийсь час. Я терпляче чекав у кухні, попивав пиво, гортав газету. Я намагався ні про що не думати, не давати волі здогадам про те, що нібито побачив на світлині, проте слова газетної статті здавалися позбавленими сенсу, кров пульсувала в скронях, ніби теж відраховуючи секунди. Коли Ойвінд нарешті повернувся, я лиш запитально глянув на нього.
— Не так вже й зле, — мовив він, простягаючи мені ще мокру світлину. У крайньому лівому кутку виднілася якась невиразна пляма. — Трохи зачепилося орлине крило, але решту видно непогано, правда?
То була добра світлина. Я розглядав човен на веслах. Він, здавалося, легко розтинав хвилі. Весла опущені в воду, видно навіть баранці навколо ближчого весла. Чоловіка в човні об'єктив упіймав саме тієї миті, коли він налягав на весла. Я бачив, як він, долаючи опір води, напружує усе тіло, здавалося навіть, ніби під грубим вовняним светром видно нап'яті м'язи передпліччя. У кожному разі, я доволі виразно бачив чоловікове обличчя. І, хоч світлина була зроблена двадцять п'ять років тому, я його впізнав.
Ще раз порівняв збільшену світлину з оригіналом. Орел на тлі сірого неба був, по суті, пташеням, навіть хвіст ще не посвітлів. Позаду виднілися маленькі острівці та шхери, а в тихій заводі між ними протинав хвилі човен. Я знову глянув на дату зйомки. А тоді ще раз на зафіксований час, щоб не мати більше сумнівів.
— Оце, з біса, пощастило! — не стримавсь я.
Частина IIIРозділ 48
— Франк Ланде? Ні, на жаль. Він сьогодні вихідний. Повернеться на роботу не раніше вихідних, — повідомив мені приємний жіночий голос у конторі ленсмана. — Щось йому передати? А може, хтось інший зможе вам допомогти?
Я їхав на північ. Осінь закінчувалася, навколишня природа за вікном ніби приготувалася до вмирання. Вже хотілося порядного снігопаду, який би сховав оту розмиту брунатно-сіру й хворовито-жовту гаму кольорів.
— Ні, дякую, — відповів я. — Ніхто інший не допоможе. Мені потрібний Франк Ланде. Це важливо. Де його знайти?
Секретарка завагалася.
— Я адвокат, — спробував я ще раз. — Це стосується мого розслідування. У мене з'явилися нові факти, які докорінно міняють справу…
Тоді вона дала мені два номери телефону.
Удома в Франка ніхто не відповів. Мобільний теж дзвонив намарно. Гудки враз урвалися, увімкнувся автовідповідач. Я добре обдумав, що казати, зателефонував знову й залишив повідомлення: «Привіт! Це Мікаель Бренне. Я прямую на Вестьой, маю новини стосовно розслідування. Можеш мене зустріти?»
Я назвав місце й час зустрічі, наголосив на важливості своїх відомостей. Справу зроблено. Я мав зустрітися з убивцею.
Я поспішав, не хотілося прибути на місце вночі. Деякі зусилля, кілька телефонних дзвінків, і мені нарешті пощастило знайти одного чолов'ягу, який погодився відвезти мене за певну плату на Вестьой. Він чекав біля пірсу, доки я ставив авто на стоянку