Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко

– Вибирайте, – знову вимушена щирість. – У нас усе свіже. Учора завезли.

– Це добре, – знову відповів лаконічний донкор.

– Подивимось. Виберемо, – теж економив слова професор.

Дівчина спробувала усміхнутися, але обличчя її не послухалось. Вона склала руки на грудях і стала дивитися на цих не дуже симпатичних покупців. Хоча це тільки її думка. В інших жінок вона інша. Дуже інша. Але ті жінки не продавці.

А покупці почали. Підійшли до тих вітрин, крізь які виднілось «Tаto Cutugno». Лисиця зупинився біля чипсів. Одне око дивилося на яскраві упаковки з різними назвами різних розмірів і фірм. Інше норовило втупитися у двоповерхову будівлю кафешки.

А тут і справді непоганий вибір. Богдан і не знав, що є стільки «контор», які випускають чипси. Таки «асортимент». Одна назва кучерявіша за іншу. Маркетологи хліб їдять не даром.

Брав по черзі. Знаходив знайомі букви. Вивчав склад, енергетичну цінність, місце й дату виготовлення. Шукав значки «без ГМО». За кілька хвилин «напруженої роботи» нарешті обрав. «Картопляний Рембо». 250 г. Наслухавшись про шкідливість сього продукту, чипсів практично ніколи не купував. Хіба одного разу на футбол. І «Динамо» тоді програло. Сьогодні теж можна зробити виняток. Сьогодні взагалі все не так, як завжди. Стоп! Тоді ж була інша фірма. Може, цього разу з «Картопляним Рембо» пощастить? Гм… Хочеться. Але не чипсів. Щоб пощастило.

Марченко «спеціалізувався» на напоях. Він теж обирав довго й прискіпливо. Довго – це якраз те, що треба. Поспішати нікуди. А шпигування, – як уже встигли побачити, – робота марудна. І нелегка.

А «Tаto Cutugno» наче в летаргічний сон упало. Ні з нього ніхто не вийшов. Ні до нього ніхто не зайшов. Могли замкнутися. Але поки дивилися, ніхто за двері не смикав. Якби викликали міліцію, та б уже під’їхала. Хоча… Невідомо, які тут традиції. І скільки тутешні «органи» чухаються, перед тим як вирушити «на діло».

– Кге, – почув Марченкове. Звів на нього очі. Донкор ледь кивнув на кафешку. Біля її входу зупинилася біла ВАЗівська «десятка». Із шашечками на даху.

«Тут у таксі лише “десятки”? – устиг подумати професор, хоча зараз думати слід ну зовсім про інше. – Обмовка по Форду, – усміхнувся до себе, але одразу став серйозним. – Еге ж».

Дістав з «ARMANI» блокнот з ручкою. Почав записувати колір і марку авто. От би ще й номер. Цікаво, це хтось із кафе викликав чи просто кафе як орієнтир?

Уважна продавщиця одразу ожила.

– Е, а що ти там карлякаєш? – обсипався з неї лоск привітливої «усе-для-блага-клієнта» – Ти… ви часом не з податкової? – Останні слова прозвучали не так бадьоро й завзято. Навіть острах з’явився.

– Номер вашого телефону записую, – підморгнув весело.

– А я ж не…

– А я думки читати вмію.

Дівчина зрозуміла, що з неї глузують, і від цього стало ще страшніше. А раптом і справді з податкової? Напружилась. От же ж снилися кислички… Дзвонити хазяїнові? Як вони, ці «баскаки»[164] бісові, дістали!

– Увага на екран! – вигукнув Марченко.

Лисиця стрепенувся й подивився на кафе. Звідти вийшли офіціантка в «цивільному» й Метальник. Жінка озирнулася туди-сюди й запитала щось у водія. Той кивнув. Вуєнс тим часом відчинив дверцята, пропустив супутницю до салону на заднє сидіння й запхався сам. Машина стартувала в напрямку головної дороги.

– АН 3428 АС, – продиктував собі Богдан і швидко записав.

– «Слобода-Таксі», – прочитав на машині донкор, і Лисиця занотував ще й це. – Подалися.

Марченко вистрибнув першим. Лисиця трошки загаявся, бо не змикитив, що робити з чипсами: брати ж чи не брати? Та Ігор уже відбігав. Богдан поклав упаковку «куди-небудь» і теж подався за донкором. Той на всіх парах нісся вслід машині, забувши про «шифрування». Тим часом білій «десятці» лишалося метрів із двадцять. І тут із головної дороги на другорядну затіяв повертати брудний великий сміттєвоз. Спецавто ще не закінчило маневру, як йому в лоба вперлася «білявка російського виробництва». Сюрпра-а-айз! І перегородила дорогу. Обидві машини завмерли. Ніби баранці на кладці. Сміттєвоз почав сигналити. Таксі теж. Марченко тим часом обминув «лобовий затор» і, опинившись біля головної дороги, викинув руку. Ще декілька метрів – і Лисиця зупиниться поряд. Подолав їх легко і швидко.

– Візьмемо тачку, – пояснив Ігор.

Лисиця перевів дух і почав обирати очима «кандидатурку».

– Підемо за ними, – додав коротко донкор.

Тим часом між таксистом і водієм «смітника» доходило до бійки. Вони повискакували з машин і кричали вже так, ніби боролися за перше місце на конкурсі крикунів. І в кожного виходило непогано. Навіть важко комусь віддати лавровий вінок. За сміттєвозом уже примостився хвіст із кількох машин. Ті теж приєдналися до загального клаксонного лементу. Але «крикуни» того наче й не помічали. Розмахували руками. Запускали один в одного такими слівцями, що розривні кулі відпочивали. На Багамах.

Біля Марченкової руки зупинився червоний «Опель Вектра».

– Те, що треба буде заплатити, множимо на два, – закинув до салону донкор.

– Годиться, – кивнув водій – чорнявий тридцятилітній молодик із густою еспаньйолкою.

– Ось сотня, – показав купюру Ігор. – Тільки починаємо їхати, одразу даю. Коли приїдемо – решта.

– Сідайте! – зрадів бородатий. Нова усмішка долі починала подобатись.

– Зараз, – зробив заспокійливий жест Ігор. – Треба почекати. Зовсім трошки.

Марченко не вірив у ці слова. Але зараз без цієї брехні – ну, ніяк.

– За простій, – метнув у «працедавця» молодик.

– Нема базару, – спокійно покрутив головою донкор. – Ще двадцятка.

– Малувато, – качнув свого водій.

– Десятка зверху, – знову спокійно мовив журналіст.

– Двадцятка, – показав, що знає ціну життю «еспаньйолистий».

– Замазали.

Борода задоволено розійшлася в боки, а тіло розкинулося на сидінні.

– А скільки чекати? – нахабніше поцікавився щасливець із «опеля», ніби отямившись.

– Скільки треба, – відрізав Марченко. Він теж про життя трохи в курсі.

– Ясно, – став сумнішим молодик і натиснув кнопку магнітоли.

З динаміків вирвався «Scorpions». «May be I May be You».

«Не шансон, – подумав Богдан автоматично. – Уважуха!»

Водій сміттєвоза так і не відступив. Мав же надійний «кількатонний аргумент». Та й куди йому виповзати? На головну? Там уже за ним така черга зібралася.

Таксист, утомившись кричати й «працювати регулювальником», заскочив до легковика, запустив двигун і, гаркнувши всією майже-сотнею «коней», почав дертися на бордюр. Чи то бордюр високий, чи машина низька, але пролунав такий жахливий скрегіт, ніби гігантська коса наскочила на гігантський камінь. У цьому скреготі вмістився увесь його галактичний гнів. І навіть перелився через край.

Задертися пощастило лише з другого разу. Шкрябнувши захистом картера бордюр, «десятка» вкотре несамовито гаркнула й понеслася тротуаром. Перехожі сахалися, ніби від нечистої сили. Та й було в цій «безкінній колісниці» щось від дідька. Водій – так точно… Хоча… У сміттєвозі нечистого більше…

Опинившись біля головної дороги, машина почала злазити з тротуару. Знову заскреготіло стальне черево. Бордюр добряче його масажнув. Пам’ятатиме довго. Ще мить – і «десятка» на дорозі. Ще дві – й окрилено погарчала, стрімко набираючи швидкість. Скучила за волею? Чи хворіла клаустрофобією?[165]

– За ними, – кинув Ігор, застрибуючи до салону «опеля» на місце пасажира. – Родео починається. Всідайтеся зручненько!

Лисиця довго не роздумував. За півсекунди залетів на заднє сидіння й гупнув дверима. «Опель» захотів стати дибки, але водій його вчасно осадив і пустив слідом за «десяткою».

– А ви бандити? – запитав молодик, стежачи за дорогою, та одразу й осікся. Злякався. І сміливість різко зів’яла.

– Майже, – усміхнувся Ігор і повернувся до вікна. – Журналісти.

– Ясно, – видихнув «еспаньйолистий». – Тоді бандити там.

– Майже, – озвався іззаду Лисиця.

– Хе, – квакнув водій. – А ви точно журналісти? – покосився на правого пасажира. – І до Глоби не ходи?

– Правильно, – не відриваючись від вікна, відповів Ігор. – Не треба. Нічого не виходите.

– А пухкалки у вас є? – «загравав» далі, ніби забувши про гальма,