Маятник Фуко - Умберто Еко
«Дехто каже, що граф де Сен-Жермен був також Агасфером».
«А бачите?»
Увійшов Альє, як завжди бездоганний. Він потиснув нам руки і вибачився: нудне засідання, зовсім непередбачене, примушувало його затриматися ще хвилин на десять у кабінеті. Він звелів покоївникові принести нам кави і запросив нас сісти. Відтак вийшов, відсунувши важку завісу зі старої шкіри. Там не було дверей і, п’ючи каву, ми чули схвильовані голоси, які долинали до нас із сусідньої кімнати. Спершу ми голосно розмовляли між собою, щоб не слухати, тоді Бельбо зауважив, що ми, мабуть, заважаємо. У хвилину тиші ми почули голос і фразу, які збудили нашу цікавість. Діоталлеві підвівся, вдаючи, що захоплено розглядає гравюру XVII сторіччя на стіні, якраз поруч із завісою. На ній було зображено гірську печеру, до якої по семи сходинах піднімалося кілька пілігримів. Невдовзі ми всі троє вдавали, що вивчаємо ритину.
Голос, який ми почули, безперечно належав Браманті, і він говорив: «Словом, я не займаюся насиланням чортенят на чиїсь домівки!»
Того дня ми збагнули, що від тапіра Браманті мав не лише вигляд, а й голос.
Інший голос, із сильним французьким акцентом, належав незнайомцеві, який говорив пронизливим, майже істеричним тоном. Час від часу в діалог втручався голос Альє, м’який і примирливий.
«Нумо, панове», говорив зараз Альє, «ви звернулися до мене, щоб я вас розсудив, і я маю це за честь, але в такому разі послухайте, що я вам скажу. Насамперед дозвольте мені сказати, що ви, любий П’єре, вчинили принаймні необачно, написавши того листа…»
«Справа дуже проста, пане графе», відповідав французький голос, «цей пан Браманті пише статтю до одного часопису, який ми всі високо респектуємо, де він досить непристойно іронізує над деякими люциферіянами, які хотіли б мати гостію[124], хоч навіть не вірять у Дійсну Присутність, щоб витягати від них срібло і так далі, і тому подібне. Bon[125], усі вже знають, що єдиною визнаною Eglise Luciferienne[126] є та, Тавроболіястом та Психопомпом якої є моя скромна особа, і відомо, що моя Церква не займається вульгарним сатанізмом і не робить фіглів-міглів з духами, що личило б радше канонікові Докрові з Сен-Сюльпісу. У своєму листі я сказав, що ми не сатаністи vieux jeu[127], не шанувальники Grand Tenancier du Mal[128], і що нам нема потреби мавпувати Римську Церкву, зі всіма отими киворіями і тими, як їх, орнатами… Ми є, au contraire[129], палладіянами, але це відомо всім, для нас Люцифер — це начало добра, у всякому випадку началом зла є Адонай, адже то він сотворив цей світ, чому Люцифер намагався супротивитися…»
«Гаразд», схвильовано говорив Браманті, «я це сказав, може, я й грішу легковажністю, але це не дає вам права погрожувати мені зуроченням!»
«Облиште! З мого боку то була метафора! А ви у відповідь зробили мені envoûtement[130]!»
«Атож, я і мої побратими якраз маємо вільний час, щоб займатися висиланням чортів! Ми практикуємо Догму і Обряд Високої Магії, ми не якісь там чаклуни!»
«Пане графе, я апелюю до вас. Пан Браманті, як усім відомо, має зносини з абатом Бутру, а як ви добре знаєте, про цього священика кажуть, що він звелів витатуювати собі на підошві ніг хрест, аби мати змогу топтати нашого Господа, себто свого… Bon, тиждень тому я зустрічаю того нібито абата в книгарні Дю Санґреаль, ви її знаєте, він посміхається мені своєю звичною липкою посмішкою і каже — гаразд, гаразд, ми ще з вами зустрінемося на днях вечірком… Але що це має означати — вечірком? А означає воно, що через два вечори розпочалися ці візити, я збираюсь лягти до ліжка, і тут чую, як мені в обличчя б’є флюїдний шок, вам же відомо, як легко впізнати ці еманації».
«Ви, мабуть, потерли підошвами об килимок».
«Ах, так? Тоді чому здіймалися в повітря різні мої абищиці, а один з моїх алембиків влупив мене по голові, чому впав на землю мій гіпсовий Бафомет, пам’ятка про мого бідолашного батька, а на стіні з’явилися написи червоного кольору, така гидота, що не смію й повторити? Ви ж добре знаєте, що не більш як рік тому покійний мсьє Ґрос звинуватив цього ж таки абата у тому, що той робить припарки з фекальної субстанції, даруйте мені, абат засудив його на смерть — і через два тижні бідолашний мсьє Ґрос за таємничих обставин помер. Те, що Бутру маніпулює отруйними речовинами, встановив також суд чести, який скликали мартиністи з Ліону…»
«На підставі наклепів…» мовив Браманті.
«Облиште! Судовий процес над такими справами завжди провадиться на підставі непрямих доказів…»
«Авжеж, але того, що мсьє Ґрос був алкоголіком з цирозом в останній стадії, трибуналові сказано не було».
«Та не будьте ж дитиною! Адже чаклування відбувається природними шляхами, — якщо у когось цироз, значить, його слід уразити у хворий орган, це ж ази чорної магії…»
«Значить, якщо хтось помирає від цирозу, в цьому винен наш приятель Бутру, — не смішіть мене!»
«Тоді розкажіть мені, що відбувалося в Ліоні впродовж тих двох тижнів… Позбавлена свячення каплиця, святі дари з тетраграматоном[131], ваш Бутру у великій червоній сутані з перевернутим хрестом і мадам Олькотт, його особиста ясновидиця, не кажучи вже про інші її „функції“, на чолі якої з’являється тризуб, і порожні чаші, що самі наповнюються кров’ю, і абат, який харкає у рот вірним… Хіба не так було?»
«Та ви занадто начиталися Гюїсманса, любий мій!» сміявся Браманті. «То був просто культурний захід, історичне видовище, як відправи школи Вікка та друїдичних колегій!»
«Ouais[132], венеціянський карнавал…»
Ми почули якийсь гармидер, неначе Браманті збирався кинутися на свого супротивника і Альє ледве його стримував. «Бачите, бачите», говорив писклявим голосом француз. «Але уважайте, Браманті, поспитайте вашого приятеля Бутру, що з ним притрапилося! Ви ще цього не знаєте, але він у лікарні, запитайте, хто його так знівечив! Хоч я й не займаюся тою вашою goetia[133], але й мені відомі деякі штуки, і коли я зрозумів, що в моєму домі щось завелося, я нарисував на паркеті коло захисту, і хоч я в це не вірю, зате ваші чортенята вірять, я підняв каптур Кармелю і зробив на ньому contresigne, l'envoûtement retoumé[134], авжеж. Ваш абат пережив неприємні хвилини!»
«Бачите, бачите?» сопів Браманті, «Бачите, це ж він кидає
