Макбет - Ю. Несбе

Вони зупинилися перед ліфтом.

Макбет потер підборіддя.

— Отже, ви гадаєте, що Ангус розчарувався і втратив віру? Якщо так, то це у нього вже не вперше. Він не казав вам, що раніше вивчав теологію?

— Ні, але я відчував щось подібне. Ввесь час ходить з отим огидним хрестом на шиї.

— Зараз спецназом командуєте ви, Сейтоне. Як на вашу думку, що ми маємо робити?

— Маємо спекатися його, начальнику.

— Вбити?

— Ви ж самі сказали, що ми — на війні, сер. А на війні зрадників і боягузів карають смертю. Вчинимо так, як з Даффом: влаштуємо витік інформації про те, що він корумпований, а потім він, звісно, чинитиме опір арешту.

— Дайте трохи помізкувати. Наразі ми перебуваємо у фокусі уваги, а тому маємо продемонструвати вірність і єдність. Коудор, Малкольм, Дафф та ще й Ангус. Занадто багато. Городянам мертві кримінальники подобаються більше за двоєдушних полісменів. Де він зараз?

— Сидить сам у підвалі й нудиться. Ні з ким не хоче розмовляти.

— Гаразд. Спершу я з ним поговорю, а потім вирішимо.

Макбет знайшов Ангуса у спецназівській кімнаті відпочинку. Той сидів, обхопивши голову руками, і майже не відреагував, коли Макбет поклав перед ним на стіл велику коробку для взуття і сів напроти на стілець.

— Я чув, що сталося. Як самопочуття?

У відповідь — мовчання.

— Ти — принциповий хлопець, Ангусе. І саме ця твоя риса мені подобається. Я так розумію, що принципи є для тебе дуже важливими, чи не так?

Ангус підняв голову й поглянув на Макбета почервонілими очима.

— О, я бачу, як ці принципи палають зараз у твоїх очах. Справедливе обурення — воно зігріває тобі серце, я правильно кажу? Дає тобі змогу самостверджуватись. Але наше братство вимагає від тебе реальної жертви, і цією жертвою мають стати твої принципи, Ангусе. Маєш відкинути затишну теплоту чистої совісті, мучитися тими ж кошмарами, якими мучимося ми, відмовитися від найдорожчого для себе — так само, як Бог, якому ти збирався колись служити, вимагав від Авраама пожертвувати своїм сином.

Ангус прокашлявся, однак голос його так і лишився хрипким.

— Я можу відмовитись. Можу пожертвувати. Але заради чого?

— Заради довгострокової мети. Заради блага громади. Заради нашого міста, Ангусе.

Ангус пирхнув.

— Поясніть, будь ласка, яким чином убивство безвинних людей іде на благо громади нашого міста?

— Двадцять п’ять років тому американський президент скинув атомну бомбу на два японських міста, населених дітьми, цивільними та безневинними людьми. І це зупинило війну. Саме такими парадоксами й мучить нас Господь.

— Вам легко казати. Ви там не були.

— Я знаю, що це таке, Ангусе. Нещодавно я перерізав горлянку безневинній людині заради блага громади. І тепер погано сплю ночами. Сумнів, сором, почуття провини — це та ціна, яку ми маємо платити, якщо дійсно бажаємо зробити щось добре, а не просто купатися в затишному й безпечному теплі лицемірної праведності.

— Бога немає, а я — не президент.

— І то так, — мовив Макбет, знімаючи кришку з коробки для взуття. — Але оскільки в цій будівлі я є і Богом, і президентом, то даю тобі шанс виправити помилку, яку ти зробив у Файфі.

Ангус зазирнув у коробку — і відсахнувся, нажаханий.

— На, візьми оце і спали цієї ж ночі в печі фабрики «Естекс».

Ангус побілів, мов крейда, і ковтнув слину.

— Це — д-д-дитинча з клубного будинку…

— Солдати з передової, такі, як ми, добре знають, що на війні неодмінно гинуть невинні люди, але ті, заради кого ми ведемо боротьбу, наші рідні та близькі, цього не мають знати. Тому ми ховаємо від них ці факти, щоб обійтися без істерик. А чи ти, часом, не впадаєш в істерику, Ангусе?

— Я… я…

— Слухай сюди. Даючи тобі це завдання, я виявляю до тебе довіру. Ти можеш поїхати і спалити це немовля чи здати своїх товаришів-спецназівців. Я ставлю тебе перед вибором. Бо маю знати, чи можу довіряти тобі.

Ангус похитав головою, і з його горла вирвався схлип.

— Щоб переконатися, що можете мені довіряти, хочете зробити мене співучасником!

Макбет похитав головою.

— Ти вже є співучасником. Мені просто треба знати, чи є ти достатньо сильним, аби носити в собі почуття провини так, щоб наші рідні та близькі не знали про ту ціну, яку ми платимо, захищаючи їх. І лише в такому разі я знатиму, що ти, Ангусе, — справжній мужчина.

— Як вас послухати, то жертвами є ми, а не дитина. Я не можу цього зробити! Нехай мене краще застрелять.

Макбет поглянув на Ангуса. Жодного гніву він не відчував. Може, тому, що любив Ангуса. Може, тому, що знав: Ангус не зробить їм зла. Але насамперед тому, що жалів його. Макбет накрив коробку кришкою і підвівся.

— Стривайте, — мовив Ангус. — А я-я-як ви збираєтеся покарати мене?

— О, ти сам себе покараєш, — відповів Макбет. — Прочитай девіз на нашому прапорі. Не дитячий вереск почуєш ти, прокинувшись спітнілий від кошмару, а оці слова: «Вірність та братерство, хрещені вогнем, поєднані кров’ю».

З цими словами він узяв коробку і вийшов.

Коли Макбет зайшов у свій номер-люкс, до півночі лишалося ще понад годину.

Леді стояла спиною до нього біля вікна. На ній була нічна сорочка, а кімната тьмяно освітлювалась єдиною восковою свічкою. Макбет поклав коробку на стіл під дзеркалом, підійшов до Леді й поцілував її у шию.

— Світло зникло саме тоді, коли я приїхав — мовив він. — Джек перевіряє блок запобіжників. Сподіваюся, ніхто з клієнтів не скористається нагодою, щоб обчистити касу і вшитися геть.

— Світла нема в половині міста, — відказала Леді, відхилившись назад і кладучи голову йому на плече. — Звідси добре видно. Що там у тебе в коробці для взуття?

— А що зазвичай буває в коробці для взуття?

— Ти несеш її так, наче там бомба.

Тієї миті небо розкраяла гігантська, схожа на білу неонову вену, блискавка, і вони на хвилю побачили все місто. А потім знову стало темно і почувся гуркіт грому.

— Красиво, правда? — спитав Макбет, вдихаючи аромат її волосся.

— Я не знаю, про що ти.

— Про місто. І воно буде ще красивішим, коли в ньому не буде Даффа.

— Але залишатиметься мер, який не додає нашому місту краси. Він і далі псуватиме його своєю огидністю. Чому ти