Макбет - Ю. Несбе

— Що ти хочеш від мене, Сейтоне?

На його обличчі знову з’явилася огидна посмішка.

— Не ти, а ви.

З цими словами він розвернувся і вийшов.

Кетнесс зачинила за ним двері. Прихилилася до них спиною. Де ж Дафф? Де він був минулої ночі? І що вона має тепер йому побажати? Пекла, де він мав би бути, чи прощення, якого він не заслужив?

Леннокс вдивлявся крізь струмені води, що стікали лобовим склом. У цих струменях червоний вогонь світлофора розпливався і спотворювався. Господи, як йому хотілося, щоб ці довгі години, ця робоча зміна, ця дощова ніч нарешті скінчились! Господи, як хотілося йому відпочити у своїй вітальні, налити собі склянку віскі та вколоти трохи варива! Він не був кінченим наркоманом. Принаймні, не залежав від дурману настільки, щоб це створювало проблеми. Був користувачем, а не рабом. Це він контролював наркотик, а не наркотик — його. Леннокс належав до тих нечисленних щасливців, які вживали наркотики, але все одно були у змозі виконувати нелегку роботу, а також обов’язки батька і чоловіка. Фактично, наркотик навіть допомагав йому жити і працювати. Проте Леннокс не був упевнений, що зміг би протриматися, якби не робота. Бо на роботі йому доводилося весь час озиратися й контролювати кожен свій крок. Йти на компроміси, коли виникала така потреба, з усмішкою ковтати образи, не розхитувати човен, розуміти, хто начальник, а хто — підлеглий, коритися обставинам і гнутися за вітром. Можливо, одного дня настане і його черга бути начальником. А якщо не настане, то у житті є багато значно важливіших речей. Сім’я — саме заради неї він працював, заради неї старався. Щоб вони з Шейлою змогли дозволити собі просторий будинок у тихому й безпечному мікрорайоні в західній частині міста, влаштувати трьох своїх гарненьких діточок до престижної школи з моральними цінностями, раз на рік проводити заслужений відпочинок на Середземному морі, платити за страховку, послуги дантиста і таке інше. Господи, як він любив свою сім’ю! Іноді Леннокс відкладав газету вбік і просто дивився на дітей, коли вони всі разом бавились у вітальні. В такі хвилини він думав: «Я й не гадав, що мені поталанить мати такий подарунок долі! Любов ближніх». Він, кого у школі прозивали Альберт Альбіно, хто отримував стусани від однокласників майже на кожній перерві, аж доки не роздобув у лікаря довідку про те, що через чутливість до денного світла йому рекомендовано на час перерви залишатися у класі. Так, він був білошкірий, маленький і тендітний, але мав гострого язика. Отак він і завоював Шейлу: говорив гучно й красномовно і за себе, і за неї. А ще красномовнішим та впевненішим він став, скуштувавши кокаїн. Саме кокаїн створив із нього його поліпшену версію — зробив енергійним, настирливим і безстрашним. Принаймні на певний час. Згодом він змушений був вживати кокаїн регулярно, аби знову не повернутися до гіршої версії самого себе. А потім Леннокс змінив наркотик, сподіваючись, що є інший шлях, аніж той глухий кут, до якого вів кокаїн. Максимум один укол на день. І не більше. Декому потрібно було аж п’ять. І це призводило до втрати працездатності. Але до цього йому було ще дуже далеко. Батько помилявся — він таки мав силу волі. Тримав ситуацію під контролем.

— Усе нормально?

Леннокс від несподіванки аж сіпнувся.

— Га?

— Ваш список, — уточнив Сейтон із заднього сидіння. — Що нам лишилося перевірити?

Ленокс позіхнув.

— Управління поліції. Це останній пункт.

— Управління — воно велике.

— Так, але, за інформацією сторожа, Дафф має три ключі. Один — від нарковідділу, другий — від відділу вбивств.

— А третій?

— Третій — від приміщення криміналістів у гаражі. Але навряд чи він захоче підхопити запалення легенів у тому льосі, маючи можливість сховатися під столом у теплому й сухому кабінеті.

Затріщала поліцейська рація, і гугнявий голос поінформував їх, що всі номери в «Обеліску», включно з розкішним пентхаузом-люкс, обшукані, але безрезультатно.

Біля службового входу до управління їх уже чекав сторож із великою в’язкою ключів. На обшук кімнат нарковідділу Леннокс, Сейтон та вісім співробітників витратили менше двадцяти хвилин. А на обшук відділу вбивств — іще менше. Вони обнишпорили все, навіть зазирнули за обшивку стелі та до труб вентиляційної системи.

— Що ж, наразі все, — позіхнув Леннокс. — Шабаш, хлопці. Можете кілька годин поспати. Продовжимо завтра.

— А гараж?

— Я ж сказав — шабаш!

— Гараж!

Леннокс знизав плечима.

— Маєте рацію. Це не забере багато часу. Хлопці, їдьте додому, а ми з Сейтоном та Олафсоном перевіримо гараж.

Вони утрьох поїхали ліфтом до підвалу разом зі сторожем, який впустив їх всередину й увімкнув світло.

Поки електричний струм активізував фосфати в флуоресцентних неонових лампах, Ленноксу щось почулось.

— Чуєте? — прошепотів він.

— Ні, — відповів сторож. — Але тут водяться пацюки.

Проте Леннокс все одно засумнівався. То був не шерхіт і не брязкіт, то був якийсь скрип. Подібний до скрипіння черевиків.

— Ці пацюки — справжня чума, — зітхнув сторож. — Ніяк не можемо їх позбутися: тут, у підвалі, це, мабуть, просто неможливо.

У великому підвальному приміщенні не було нічого, крім возика з різним приладдям і Банкового автомобіля «вольво», який стояв біля гаражних дверей, накритий брезентом. Усі п’ятеро дверей у стіні були зачинені.

— Якщо вам треба позбутися пацюків, — відказав Сейтон, знімаючи автомат з запобіжника, — зверніться до мене. Олафсоне, починаємо з лівого боку.

Леннокс дивився на лисого чоловіка, який швидко рушив через кімнату, і Олафсона, що пішов за ним. Одну за одною вони відчиняли двері так, ніби танцювали добре відрепетируваний танок. Сейтон відчиняв, Олафсон заходив з автоматом напоготові і ставав на коліно, а Сейтон проходив повз нього всередину. Леннокс рахував хвилини. Відчував, що ще трохи — і він може запізнитися зі своєю ін’єкцією.

І ось, нарешті, остання кімната. Сейтон натиснув ручку.

— Замкнено! — вигукнув він.

— Так, фотолабораторія замкнена завжди, — пояснив сторож. — Фотографії вважаються важливими доказами. Від цієї кімнати у Даффа ключа немає. Принаймні, я йому не давав.

— Тоді ходімо, — сказав Леннокс.

Опустивши короткі стволи своїх автоматів, до них підійшли Сейтон та Олафсон, а сторож тим часом відчинив вхідні двері.

Нарешті.

Сейтон простягнув руку.

— Ключ!

— Що?

— Ключ від фотолабораторії.

Сторож завагався, глянув на Леннокса, а той зітхнув і кивнув. Сторож витяг ключа з в’язки й дав його Сейтону.

— Що він робить? — запитав сторож, коли Сейтон з Олафсоном пройшли повз «вольво» й підійшли до