Макбет - Ю. Несбе

Що вона сама так вирішила. Можливо, одного дня у двері, через які він пішов, увійде хтось інший. А він відповів, що теж на це сподівається і вважає, що той «інший» буде дуже щасливим чоловіком. На вулиці він аж підстрибнув від полегшення, щастя і повернутої свободи. Так, уявіть собі: він — вільний! Вільний повернутися до своєї дружини й дітей! Життя — дивна річ. Дивна й чудесна.

Дафф попрямував до веранди.

— Юен! Емілі!

Зазвичай, коли він повертався додому, діти вибігали йому назустріч. Але іноді ховалися, щоб потім зненацька напасти на нього із засідки.

Він пройшов поміж мотузками з простирадлами.

— Юен, Емілі!

Дафф зупинився. Його не було видно з-за простирадл, які кидали довгі рухливі тіні на підлогу веранди. Він вдихнув запах мила і прісної води, в якій їх випрали. Був іще один запах. Дафф усміхнувся. Бульйон. Його усмішка стала іще ширшою, коли він згадав доброзичливу суперечку з Юеном, який наполягав, щоб татко приклеїв бороду до маски таємного агента ще до того, як вони сядуть за стіл. Напад із засідки міг статися кожної секунди.

У тінях, що їх кидали простирадла, виднілися маленькі цятки сонячного світла. Дафф відчув, як серце на мить завмерло. Провів пальцем по простирадлу. І відразу ж знайшов у ньому дірку. Потім ще одну. Йому перехопило подих.

Він відсунув простирадло вбік.

Кухонне вікно зникло. Стіна була зрешечена так сильно, що скидалася радше на діру, ніж на стіну. Дафф зазирнув в отвір, де колись було вікно. Зрешечений казанок на плиті. Плита й долівка довкола неї залиті паруючим жовто-зеленим бульйоном.

Йому захотілося зайти всередину. Він мусив зайти всередину, але не міг. Неначе прикипів до підлоги на веранді, а сила волі покинула його.

«Але ж на кухні нікого немає», — сказав він собі. Там порожньо. Може, і в решті будинку теж нікого немає. Будинок зруйнований, але порожній. Може, їм вдалося втекти до хижі. Може. Можливо, він іще не втратив усе.

Зусиллям волі Дафф змусив себе пройти крізь отвір, де колись були двері. Сходив до дитячих кімнат — спершу до кімнати Емілі, а потім — до кімнати Юена. Перевірив шафи, потрошені кулеметними кулями, а потім зазирнув під ліжка. Нікого. У вітальні — теж нікого. Він рушив до останньої кімнати, до їхньої з Мередіт спальні з широким та м’яким двоспальним ліжком, на якому в неділю вранці вони вмощувалися вчотирьох, вилежувалися; батьки лоскотали дітям голі п’яти, а малі весело верещали, чухали одне одному спини, розповідали всілякі історії про речі химерні й чудесні, сперечалися, кому вставати першим.

Двері до спальні не були знесені пострілами, але проміжки між кулями були в них такі самі, як і в решті будинку. Дафф затамував подих.

Може, не все ще втрачено.

Він схопився за ручку. Відчинив двері.

І відразу збагнув, що брехав самому собі. Він добре навчився це робити: чим частіше вдавався до самообману, тим легше було побачити те, що хотів бачити. Але за останні кілька днів пелена впала з його очей, і ось він зараз тут, у спальні, але очі його відмовлялися бачити те, що було перед ними. Пір’я з матраців розлетілося по всій кімнаті, неначе сніг випав. Можливо, саме тому все і здавалося таким тихим і умиротвореним. Мередіт розкинула руки, наче хотіла зігріти Юена та Емілі, і вони так і лишилися сидіти в куточку на підлозі, обхопивши одне одного руками. До стін навколо них поприлипало червоне пір’я.

Даффу перехопило подих. Потім почувся схлип. Один-єдиний, гіркий і розпачливий схлип.

Було втрачено все.

Було втрачено абсолютно все.

22

Дафф заціпенів на порозі. Побачив на ліжку ковдру. Він знав, що нічого не зміниться, якщо він зайде до кімнати, пробираючись крізь пір’я. Все, що йому вдасться — це спотворити місце злочину і потенційно знищити докази. Але він мав накрити їх. Накрити їх востаннє, щоб вони не сиділи отак на підлозі. Дафф увійшов до спальні — і враз зупинився.

Йому почувся звук. Оклик.

Він позадкував, а потім швидко вийшов до вітальні, розтрощене вікно якої виходило на південний схід, до озера. Оклик почувся знову. Він долітав здалеку, і Дафф не бачив, хто кликав, але зараз, у сухому денному повітрі, звук було чути дуже добре. В голосі лунали дратівливі нотки. Хтось повторював одне й те саме слово, але Дафф не міг розчути, яке саме. Він висунув шухляду з решток комоду, взяв бінокль, який там тримав, і навів його на хижку. Одна лінза була розбита, але крізь іншу було видно досить добре, щоб побачити русявого чоловіка, який вузькою дорогою поспішав до будинку. Позаду нього, перед хижкою, стояла вантажівка, на кузові якої виднівся чоловік, чиє обличчя Дафф упізнав. То був Сейтон. Він стояв поміж якимись предметами, схожими на дві гігантські м’ясорубки на триногах. Дафф пригадав слова Макбета: «Полежи в ліжку хоча б днів зо два… це — наказ». Отже, Макбет знав уже тоді. Знав, що Дафф збирався розповісти про нього — що це він убив Дункана. Леннокс. Леннокс — зрадник. Ніякий суддя зі столиці завтра до міста не приїде.

Спершу Дафф помітив, як заворушилися перекошені злобою губи Сейтона, а потім до нього долетів звук. То було те саме слово: «Ангусе!»

Дафф відійшов від вікна, щоб відблиск бінокля не видав його присутності. Треба було тікати.

Коли на місто впала темрява, новина про масове вбивство в клубі «вершників» уже поширювалася містом. О дев’ятій вечора більшість міських журналістів, а також знімальні групи телебачення й радіорепортери зібрались у круглому залі. Макбет стояв за лаштунками, слухаючи, як Леннокс запрошував їх на прес-конференцію.

— Я попросив би вас не користуватися фотоспалахами, доки старший комісар не закінчить, і, будь ласка, ставте запитання, спершу піднімаючи руку й називаючи себе. А зараз — славетний старший комісар нашого міста Макбет!

Таке представлення і, можливо, чутки про перемогу над «вершниками» в битві біля клубу двоє недосвідчених журналістів визнали достатньою підставою, щоб підхопитися й зааплодувати, коли Макбет з’явився на подіумі, але їхні рідкі аплодисменти швидко вщухли під промовистими поглядами більш досвідчених колег.

Макбет підійшов до трибуни. Ні, він захопив ту трибуну силоміць — саме таке у нього було відчуття. Дивно, що