Макбет - Ю. Несбе

— Свою роботу, — невдоволено пробурчав Леннокс.

— Я кажу про його ніс. Схоже, він принюхується до всього, мов тварина.

Леннокс кивнув. І подумав, що не лише йому здавалося, наче Сейтон часом набував обрисів істоти, яку навіть класифікувати було важко. Але нічого людського в тій істоті не було, це однозначно.

Сейтон відчув запах. Його запах. Той самий запах, що був у будинку в Файфі та в квартирі Кетнесс. Дафф або зараз тут, або був нещодавно. Сейтон відімкнув двері й відчинив їх. Олафсон заскочив усередину і припав на коліно. Коли сторож повернув вмикач на вході, то всі лампи в гаражі та бічних кімнатах засвітились, однак в лабораторії все одно було темно. Аякже. Недарма ж фотолабораторію ще називали темницею.

Сейтон увійшов всередину. Сморід хімікатів поглинув запах жертви, тобто Даффа. Він намацав на стіні вмикач, клацнув, але лампочки все одно не засвітились. Мабуть, під час останнього збою електропостачання перегорів запобіжник. Сейтон увімкнув свого ліхтарика. Стіна над столом була затулена фотографіями, що висіли на мотузці. Сейтон присвітив на них ліхтариком. На фото були зображення кинджала із закривавленим лезом та руків’ям. Дафф тут побував. Тепер Сейтон у цьому анітрохи не сумнівався.

— Агов! Виходьте вже! — почувся голос Леннокса.

«Цьому плаксію-альбіносу не терпиться потрапити додому. Наче якась стара примхлива баба, чорти б його забрали», — подумав Сейтон.

— Та вже йдемо, — гукнув він у відповідь, вимикаючи ліхтарика. — Ходімо, Олафсоне.

Сейтон пропустив Олафсона поперед себе. Гучно ляснув дверима. Постояв у темряві, прислухаючись. Аби Дафф подумав, що вони пішли, і розслабився. Націлив автомат на фотографії. Спустив курок. Автомат струсонувся в його руках, і відлуння пострілів оглушливо вдарило Сейтона в барабанні перетинки. Він дав чергу по горизонталі, а потім — по вертикалі, ніби малюючи хреста. Потім знову ввімкнув ліхтарика. Підійшов до продірявлених фото і відсунув їх убік.

Даффа за ними не було.

Постріли й досі гули в його голові. Він помітив, що одна з дірок у стіні була глибшою за решту — напевне, дві кулі поцілили в одну точку. Що ж, бува й таке. Випадково.

Аякже, бува й таке.

Сейтон швидко підійшов до решти.

— Що то було? — спитав Леннокс.

— Мені фотографії не сподобались, — відповів Сейтон. — Ми забули ще про одне місце.

— Так, про наші ліжка, — простогнав Леннокс.

— Дафф міркує так, як міркували на війні під час обстрілів. Ховається у вирві від снаряду, гадаючи, що два снаряди не можуть влучити в одне й те саме місце.

— Якого біса…

— Він зараз у своєму будинку в Файфі. Мерщій туди!

Коли світло в гаражі вимкнулося, пацюк вискочив зі своєї засідки й почув, як гепнули двері. Кроки поступово стихли. Сирою цегляною підлогою він нечутно гайнув до автомобіля, який стояв посеред гаража. На водійському сидінні була кров, і вона вабила його. Кров солодка, поживна і майже свіжа. Пацюк мав лише проникнути крізь брезент, натягнутий на авто. Він уже майже подолав перепону, але злякався пострілів. А зараз догриз дірку — і забрався всередину. Пробігся підлогою з пасажирського боку повз ручку переключення передач і опинився на гумовому килимку з водійського боку. Натрапив на шкіряні черевики. Відсахнувся, коли один з черевиків піднявся і скрипнув. Пацюк перелякано став на задні лапи й засичав. Залите ароматною кров’ю водійське сидіння було зайняте.

Дафф почув, що пацюче шерехтіння віддаляється. Розслабив руки, якими міцно тримався за кермо. Серце вже не калатало так несамовито, як кілька хвилин тому. Коли Сейтон зі своїми людьми зайшов до гаража, воно так гупало — Дафф навіть боявся, що вони почують. Він поглянув на годинник. До світанку ще п’ять годин. Спробував було змінити позу, але його штани прилипли до крові на сидінні. До крові Банко. Вона приклеїла його до автомашини. Але треба тікати звідси. Якомога швидше.

Але ж куди? І як?

Втікши від спецназу, Дафф гадав, що буде легше дістатися до міста й загубитися в натовпі, ніж вибиратися геть сільською дорогою. Він кинув свого автомобіля на вулиці неподалік «Обеліску» і зайшов до казино, яке, подібно до «Інвернесс», працювало цілодобово. Звісно, не задля того щоб винайняти номер, бо саме в орендованих надовго номерах Макбет шукатиме його насамперед. Але він зможе сидіти серед одноруких бандитів, самотній і незворушний, як чоловік за сусіднім гральним автоматом, і годувати автомат монетками, дозволяючи йому потроху себе грабувати. Так він і зробив, намагаючись придумати, куди і як втекти, і витріщаючись на позначки шансів виграшу, які крутилися в трьох маленьких віконцях. Серце. Кинджал. Корона. За кілька годин Дафф підійшов до бару випити пива і трохи збадьоритися, як раптом побачив у телевізорі з притишеним звуком над головою бармена прес-конференцію з управління поліції. Раптом на екрані з’явилося знайоме обличчя з білим скісним шрамом, схожим на дорожній знак. То було його обличчя крупним планом, над яким виднівся напис: РОЗШУКУЄТЬСЯ. Піднявши комір і сховавши голову в плечі, Дафф рушив до виходу. Надворі холодне нічне повітря прочистило йому мозок, і він згадав про їхнє з Кетнесс старе любовне гніздечко — гараж, який видався йому найкращим місцем для нічлігу.

Але невдовзі настане робочий день, п’ятниця, і йому доведеться тікати, поки не прийшов персонал, а його фото не прикрасило газети на вуличних ятках.

Дафф засунув руку в кишеню своєї куртки. Намацав там глянцевий папір. Витяг пакунок. Не зміг стриматись і уявив обличчя Юена тієї миті, коли хлопець отримав би цей довгожданий подарунок. Дафф почув власне ридання. Стоп! Не можна! Наказав собі не думати зараз про загиблу родину. Горювати він дозволить собі пізніше, якщо вціліє. Дафф увімкнув внутрішнє освітлення «вольво», витер сльози, розірвав папір, дістав фальшиву бороду, відкрив тюбик з клеєм і вичавив його. Намазавши клеєм підборіддя, довкола рота і внутрішню сторону фальшивої бороди, начепив її, дивлячись у дзеркало заднього виду. Натягнув на чоло вовняну шапочку так, аби верхньої частини шраму не було видно. А потім начепив окуляри. Їхні комічно широкі «голоблі» накрили шрам над бородою. У дзеркалі Дафф побачив, що трохи клею потрапило на щоку. Марно понишпорив у кишенях, шукаючи, чим його витерти, відкрив бардачок, знайшов там блокнот і хотів був вирвати верхню сторінку. Але зупинився. У світлі внутрішньої лампочки помітив на папері борозенки. Певно, хтось щось написав на верхньому аркуші, а потім його вирвав. Ну то й що? Дафф вирвав аркуш і витер клей зі щоки. Зіжмакав аркуш і поклав до кишені. А блокнот засунув назад до бардачка.

Ось так.

Дафф відкинувся на спинку