Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

— У нас є підстава, аби займатися вами.

Якесь гранчасте, з чотирма рівчаками від вух до шиї (по два рівчаки на кожній щоці) обличчя Губенка нараз здерев'яніло, потім спалахнуло гнівом:

— Ви що?! Що ви мені шиєте?

— Я поки ніяких конкретних звинувачень вам не пред'являю. Поки що, — зробив наголос. — Зараз у нас мова про вашу виробничу дисципліну. Отже, чому ви сьогодні спізнилися на роботу?

— Заспав.

— П'ятнадцятого теж заспали?

— Теж.

— Де ж ви стільки спали?

— Як де? Дома.

— Коли ви лягли спати?

Губенко кліпнув очима.

— Відповідайте!

— Ви ж казали, що маєте мову про дисципліну.

— Я сказав: поки… Так о котрій годині ви лягли спати?

— Я на годинник не дивився.

— Приблизно можете сказати?

— Пізно. Може, й за північ.

— Чим же ви були зайняті, що так пізно лягли?

— Хіба дома роботи мало?

Губенко помітно втратив свою зверхню недбалість: отже, щось тут є, почуває за собою якусь провину, приховує її.

— От що, давайте прямо: куди ви їздили чотирнадцятого увечері?

— Не красти ж… На рибалку махнули. Вирішили посидіти з вудочкою, культурно, так би мовити, відпочити після трудового дня. Рибна ловля, якщо вже на те закрутилося, наше хобі.

— От що, Губенко, ви не вперше маєте справу з міліцією і знаєте — хоч в'юном крутіться, а все одно не викрутитеся.

Ніздрі рівного носа Губенка здригнулися, ніби вдихнули щось різке.

— І все ж я хотів би знати, що ви мені шиєте?

— Всьому свій час. Отже, де ви були вночі з чотирнадцятого на п'ятнадцяте і п'ятнадцятого до обіду?

Губенко повільно повернув голову у бік вікна. Коли ж нарешті глянув на Турчина, в його очах не відбивалося ні радості, ні тривоги, а рівчаки на щоках помілішали.

— Що ж, піднімаю руки: ми з Генкою Нужним полупали біля річки — гляділи сітки, щоб ніхто не поцупив. Але зізнаюся чесно: зловили мало, навіть пари кілограмів не припало на носа. — І потерши долонями рівчаки на щоках: — Але скажіть, чому міліція займається браконьєрством заднім числом? Не хочете зізнатися. Але я й так здогадуюся: ви шиєте нам спалену скирту сіна на Закуті. Так щоб ви знали, ночували ми на Завадах. На Закуті і ноги нашої не було.

— Хто це може підтвердити?

— Оцього вже не скажу. Принаймні ми нікого не бачили. Поставили звечора сітки, наносили сіна, врєзали і полягали спати. Навіть не бачили, як та скирта горіла.

— А чому додому приїхали перед обідом?

— Бачите, вийняли рано сітки, а там риби — як кіт наплакав. Ну, не хотілося додому йти з порожніми руками. Ще раз поставили. Знову хлюпнули по маленькій і хропонули…

— Вас бачили, коли верталися з річки?

— Стрічалися грибники, але жодного ми не знаємо.

— Значить, цілу ніч проспали?

— Проспали.

— Дивіться, Губенко. Все буде перевірено.

— Хоч під мікроскопом.

Якщо квартири обікрали Губенко та Нужний, розмірковував Турчин, то вони, безперечно, придумали алібі на той випадок, коли на слід нападе міліція. Проте й найрозумнішим головам іще не вдалося передбачити всі нюанси слідства — рано чи пізно, а попадалися на якійсь дрібниці. Не відкидав капітан і того, що дружки і справді до крадіжок непричетні, а тільки спалили сіно. Так чи інакше, а, тепер ходити колами навколо Нужного, як ходив навколо Губенка, не було потреби, і капітан із перших слів дав йому зрозуміти, що його цікавить. Геннадій не став опиратися, майже слово в слово повторив про риболовлю усе, що розказував Губенко.

Саме це й насторожувало, наводило на думку, що дружки або скирту спалили, або квартири обікрали. Бо хіба так багато часу треба, щоб із тих місць мотоциклом дістатися до міста?

Але тут поставало інше: вкрадене у квартирі Самійленків вони вночі могли і на мотоциклі вивезти, і винести на Плечах. А от із будинку Нужних удень мотоциклом не вивезеш. Коли ж врахувати, що чорного мотоцикла з коляскою мій; дев'ятою й десятою годинами на Північній не бачили, то ця версія відпадає. Турчин попросив Іваненка встановити, з ким із шоферів дружать Губенко і Нужний, придивитися до тих водіїв пильніше. Сам же посадив на свого мотоцикла Нужного та Губенка і поїхав на Завади. Там і справді на горбику лежало кілька оберемків розтовченого сіна, в кущах валялося більше десяти порожніх пляшок — з-під горілки, вина, пива…

— Це все ваші?

— Ви що? — зробив круглі очі Губенко. — Це ж лопнути можна. Тут є й чужі. Є й наші, правда, давніші. А вчора ми роздушили не так багато — одну білу і дві червоні.

Обоє стояли біля мотоцикла і з посмішкою дивилися, як Турчин лазив між кущами і обережно носовою хустиною брав пляшки, клав у поліетиленові мішечки.

— Значить, ви нас-таки підозрюєте? — спитав Губенко.

— Перевіряємо.

Бродячи довкіл розтовченої купи сіна, Павло побачив, що кілька слідів од мотоцикла вели у бік Закуті. Про те нічого не сказав, вдав, ніби не помітив. Треба буде сказати пожежникам, аби зайнялися тими слідами.

Геннадія Нужного і Віктора Губенка Турчин розвіз по роботах, здав порожні пляшки на експертизу і поїхав до дому Геннадія — намислив поговорити з його дружиною. Уже знав, що в сім'ї їхній нема миру: він часто свариться, б'ється. Дружина з двома дітьми тікає з хати, ночує у сусідів. Меншій дитині всього сім місяців. На роботу Нужна не ходила, гляділа