Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

Турчин за свою роботу в органах із нічим подібним не стикався, проте знав, що від лежебок і п'яниць чекати можна чого завгодно. Сказав про те Дерев'яному.

— Я теж такої думки, — кивнув той головою. — Спробуйте щось дізнатися про них. Тільки ж хочу просити: будьте обережними, щоб менше знали. Все-таки родичі.

— А як із шофером?

— Хлопець ніби надійний. Принаймні я йому довіряю.

На поріг скляної веранди ступила білява, десь на років шість-сім молодша від Дерев'яного жінка.

— Катю, — гукнув до неї директор, — якщо тобі не важко, то, будь ласка, щось прохолодне.

— Не клопочіться, — попросив Турчин.

— А, які там клопоти…

Катерина поставила на столик чотири пляшечки пепсі-коли і три простих фужери, а сама обережно присіла збоку, поклавши на коліна руки з довгими пальцями й нафарбованими нігтями. Була в білій лляній сукні, котра гарно облягала стрункий стан, личила до засмаглого лиця і світлих кіс. У розмову не встрявала, все слухала. Подякувавши господарям за напій, Павло сказав:

— Ну, а тепер треба виконати деякі формальності. Нам треба точно знати, що у вас вкрадено.

— Я тут підготував, — Дерев'яний поклав перед капітаном довгенький список речей.

Павло похапцем проглянув список. У ньому перераховувалося чимало дорогих речей: дві шкіряні куртки, чоловіча й жіноча, два шкіряних пальта і два дублених кожухи.

— А грошей чи цінностей не вкрадено?

— Грошей — ні. Золота… Тільки одну мою весільну обручку, — мовила Катерина.

— Все це треба оформити документально. Кого з сусідів можна покликати, щоб були за понятих?

— Ви що, нам не вірите? — стривожився Дерев'яний.

— Чому ж. Просто порядок такий.

— Тоді зрозуміло, — не вельми охоче згодився господар.

Павло їхав од Дерев'яних із гарним настроєм: сподівався стрітися з чваньками, міщанами, а вони виявилися людьми цілком пристойними.

У райвідділі на Турчина чекав сяючий, мов нова копійка, автоінспектор Приймаченко.

— Ну? — спитав Павло.

— Повний порядок, товаришу капітан! Машина, яка стояла біля Кобчиків, належить комбікормовому заводу. Водій — Степан Товкач.

— Друг установив?

— Друг. Розумієте, машину бачили три чоловіки, якщо не більше. Але мовчать. Кругова порука у них там, на Північній.

— А як ці троє? Не мовчатимуть?

— Двоє будуть, один — ні. Водій-любитель він. Свого часу ми йому послужилися: на нього впала підозра, буцімто він наїхав на людину і втік. Ми ту підозру ледве одвели. То й хлопець радий у чомусь нам пособити.

— Ну, а як із Товкачем? Де він?

— Якраз повернувся з колгоспу. Комбікорм туди возив. Я його попередив, щоб без мого дозволу нікуди не виїздив.

… Товкач зайшов до кабінету дрібними кроками, хоч і був довгоногий. Кашкета стягнув іще з порога, ледь просунув голову у двері. Був трохи розгублений, трохи насторожений. Як запросили сісти, подякував.

Капітан неквапом поклав проти себе чистий аркуш паперу, взяв ручку, спробував, чи пише. Глянув спочатку на Приймаченка, що примостився збоку столу, тоді на шофера. Він одразу усміхнувся, і саме ця усмішка видала його надмірне хвилювання.

— Запросив я вас, Степане Даниловичу, — заговорив повагом Турчин, — щоб уточнити деякі деталі вашої роботи 15 травня. Ви пам'ятаєте, чим тоді займалися? Мусили б пам'ятати. Того дня було обікрадено квартиру Степана Пилиповича Нужного. Нас цікавить ваша робота до обіду. То як, можете щось сказати?

— Все можу, чого ж… До обіду і після обіду возив зі станції кормові додатки.

— О котрій годині зробили на станцію перший рейс? У шляховому листку ви повинні були це відзначити, але знаємо, що це роблять далеко не всі шофери. Отже, коли?

— Десь так за одинадцяту.

— А точніше?

— Ну, може, було двадцять на дванадцяту чи й тридцять…

— Хай у межах цього. А тепер давайте розберемося. З гаража виїхали ви о пів на дев'яту, до станції тридцять-сорок хвилин їзди. Якщо витратили на дорогу навіть максимум часу, то все одно постає питання: де ви були понад годину?

— Дома. Прямо із заводу заїхав. Знаєте, раненько поспішав, то не встиг попоїсти. Ну, а заявився додому, то робота підвернулася…

— Значить так і запишемо: прямо із заводу ви поїхали додому.

Товкач нетерпляче зворухнувся.

— Ви хотіли заперечити?

— Я заїжджав додому, але не відразу…

— Степане Даниловичу, хочу вас попередити: не старайтеся нас обманювати. Перш ніж запросити вас до себе, ми все перевірили. Наприклад, нам сусіди ваші сказали, коли саме ви були вдома.

— Я точно не знаю, а сусіди знають? Ви, товаришу начальник, не залякуйте мене.

— Негарно з вашого боку таке говорити, Степане Даниловичу. Хто ж вас залякує? Може, мені варто увімкнути магнітофон?

— Як хочете, — буркнув Товкач. — Ваша власть.

— То коли ви прибули додому?

— Десь за дев'яту.

— Хіба від заводу до вашої хати треба їхати півгодини?

— Я в дорозі затримався: мотор забарахлив, то зупинявся. Це було на дорозі від заводу до містечка. Може, хто бачив. Машини туди їздять не тільки наші. Потім відвідав одного знайомого — Сергія Герасимовича.

Турчин ледь стримався: Герасимович доводився сусідом потерпілому Товкачеві. А може, то іншим чоловік?

— Де він живе?

— Тут же, в райцентрі, по вулиці Північній. Та й був там хвилин п'ять-шість: вдома не застав.

— Більше ви нам нічого не скануєте?

Товкач задумався.

— Вас хтось бачив, що ви стояли біля Герасимовича?

— Не знаю. Може, й бачив… У його дворі нікого не було.

Турчин мовив рішуче:

— От що,